Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

— То ви від початку слідкували за нами, керували нами?

— Ні. Спочатку ми придивлялися до вас, намагалися зрозуміти. На жаль, доки ми налагодили з вами контакт, ви встигли наробити своїх помилок. Втрутитися у життя планети, сформувати новий вид.

— А ця планета такого не пробачає?

— Гірше. Вона все це використовує. І далеко не завжди це добре позначається на деяких самовпевнених цивілізаціях. Цей космічний камінець має власне, досить незвичне уявлення про «порядок в домі» та місце в цьому домі кожного з видів. Тож варто сильно постаратися, щоб не бути зметеним під час чергового «прибирання».  

— Але ця планета не наш дім. Ми можемо її просто покинути. Ми плануємо це зробити.

— Так, це ви вже дійсно можете. Попри всі наші старання, ви будуєте свою цивілізацію на тих же техностереотипах, хіба що змінили методи їх розвитку. Проте деякі з вас уже усвідомили, що там, куди ви прагнете повернутися, ви тепер теж чужі. Ця планета змінила і вас. Ви тепер також її діти. Тож це й ваш дім, тому час навчитися його поважати та усвідомити, що він також гарно накопичує досвід.

— Тобто, як наші винаходи й технології є втіленням всіх наших знань та знань наших предків, так і ця планета є…

— Є сукупністю досвідів усього, що жило на ній. Значно більшого досвіду. А якщо якась самовпевнена цивілізація це не враховує, то це виключно її біда, — голос під кінець фрази став таким тихим, що Ірада ледве розчула його, проте так і не відірвала погляду від візерунка внизу. І цей візерунок, і розмова здавалися їй до болю знайомими. У Іради було стійке відчуття, майже впевненість, що вона не вперше веде подібну розмову та точно знає, хто її співбесідник. Втім, попри те, що це знання здавалося напрочуд близьким, воно так і не окреслилося в чіткий спогад.

Тим часом вогники ставали все яскравішали, а потім почали один за одним розквітати чорними квітами, пелюстки яких розліталися попелястим саваном. А згодом, на тому сірому фоні поступово з’являлися нові вогники, формувалися нові ниточки взаємозв’язків. Від споглядання того видовища Ірада заціпеніла, бо звідкись знала, що кожна та квітка — смерть. І не просто поодинока смерть, а смерть родин, міст, цивілізацій, систем. Дівчина мов зачарована дивилася на ті спалахи і не могла позбутися відчуття, що не вперше та не востаннє вона бачить цей танок. Танок Сулаке …

— Прикидайся, ми нарешті його знайшли, — раптом пролунав голос Бохлейна. Ірада здивовано кліпнула і… все зникло. Дівчина виявила, що немає на поверхні планети жодних візерунків вогників чи чорних квітів. Та й саму поверхню планети не видно за густими хмарами, що  суцільною ковдрою вкривають простір під віманом. Бохлейн досі сидів у кріслі пілота, а от сама Ірада, як виявилося, лежала на трансформованому кріслі. Поряд з нею розтягнулася, приємно зігріваючи м’яким хутром, потча.

— Що? — розгублено закліпала очима дівчина.

— Поглянь, що маємо на обрії, — з відчутним полегшенням в голосі кивнув Бохлейн на видовище за віманом.

Ірада акуратно встала, щоб поглянути. Потривожена потча відкрила очі та провела її невдоволеним поглядом. Проте дівчина цього не помітила, бо попереду, на фоні насиченої сині вечірнього неба, яке перекреслювала червона смуга обрію, яскраво блищав бузковим світлом ще далекий, але вже цілком впізнаваний Сваргемахал.

— Небесне місто. Ти справді знайшов його, — радісно посміхнулася Ірада, намагаючись відігнати неприємні відчуття  від дивного сну.

Сергій

Сергій намагався розтиснути зведені несподіваною судомою пальці, проте їх ґрунтовно заціпило, а біль у долоні ставав все сильнішим. Сягнув ліктя, потім плеча. Здавалося, ще трохи й той біль скаженим собакою вгризеться просто у мозок. Від чергового «прострілу» болю Сергій похитнувся і трохи заточився.

— Що з тобою? — кинулась до нього Стелла та підставила плече не дозволивши впасти.

Почувши про смерть старого фізика, дівчина примчалася на місце трагедії майже одночасно з Сергієм. З напівзруйнованої будівлі вже забрали тіла та прибрали небезпечні уламки. МНСники ще перевіряли пошкодження, проте Діда та його друзів вже пустили всередину.

— Рука… — прошипів Сергій, намагаючись лівою рукою розтиснути зведені судомою пальці правої.

Стелла кинула розгублений погляд на його долоню з побілілими пальцями й почала допомагати. Вчепилася у великий палець, акуратно відігнула, почала розгинати наступний, чомусь зойкнула, закусила губу, проте не полишила спроб.  І в цей момент Сергія накрило видіння.

Залите сонцем золоте поле пшениці, поряд зеленіє баштан, на якому між листя блищать на сонці смугасті боки кавунів, над усім цим блакитне безхмарне небо. А на фоні тієї безмежної, розплавленої літньої блакиті летить кілька чайок. Від цього пейзажу віяло неймовірно далеким, майже забутим з дитинства відчуттям безмежного спокою, свободи, щастя. Проте за мить десь вдалині гримнуло і земля перед ним рвонула вгору…

Скроню Сергія пронизав новий виток болю й видіння зникло. Він засичав, мотнув головою, опустив погляд на свою долоню, з якої Стелла все ще намагалася витягти червоний камінець, й здивовано вирячився. В його руці, притиснутий двома зведеними судомою пальцями, світився та пульсував, немов живе серце, вогник. А з того вогника тягнулося кілька ледь помітних, тонших за павутинку, ниточок. Вони тягнуться, переплітаються, складаються у візерунок та сягають кудись вдалину, до якихось червоних вогників, які поєднуються між собою ледь помітною мерехтливою пульсацією. Той далекий візерунок, схожий чи то на святкові вогні якогось нічного міста, чи то на беззвучний шматок фронту, де працює артилерія, був напівпрозорим, як степовий міраж. Але ось від вогника, що пульсував у долоні Сергія, помчала вперед іскра й один з далеких вогнів раптом спалахнув яскравіше. А далі й весь візерунок почав змінюватися. Між вогниками помчали блакитні спалахи й кожен з тих вогнів змінював відтінок, ставав яскравішим, а навколо нього, розбігалися кола сяйва та, ніби, роздавався в сторони простір.