Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова - Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

— У племінника бричка.

— Підходить! Бери і поїхали.

Кінь — не машина, запрягати — півгодини. До того моменту, коли незадоволений Альфред повернувся з екіпажом, Кларенс запхав до валізи цілу похідну лабораторію, від лýпи до спиртівки, причому, призначення половини предметів залишалося для мене таємницею. Ми залізли на сидіння і зробили вигляд, що все так, як має бути: брудний як свиня після дводенного походу чорний маг і солідний представник влади їдуть кудись разом у справах.

— Нам треба підібратися до інтернату з боку парку. Зможемо?

— Дороги там немає, але я спробую.

Кривий путівець стрімко видряпався на горби навколо озера, закрутився в петлю і зник посеред чистого степу, далі вся надія була лише на міцну вісь. Бричка підскакувала на горбиках, оминала чагарі, сліпо налітала на якісь ямини і каменюки у високій траві. Я тримав на колінах валізу, намагаючись якось амортизувати поштовхи і удари, не від альтруїзму, просто, інакше конем би довелося керувати мені.

— Ще далеко? — клацаючи зубами поцікавився Кларенс.

— Напарник нас зустріне.

— ???

— Керуй, давай!

Про наближення зомбі кінь знав найпершим — він тривожно захропів і почав кидатися з боку в бік.

— Все, приїхали. Прив’яжи скотину, далі пішки.

— Може поясните, в чому справа? — незадоволена буркнув білий (я повернув йому валізу).

Я зітхнув і спробував донести до провінційного поліцейського усю геніальну простоту мого плану.

— Пояснюю лише раз: з цього боку озера перехід до зони «відкату» дуже різкий — ми за три години дійшли до цілком нормальної місцевості. Я маю на увазі — живність, хижі птахи, комахи-кровососи. З боку залізниці перехід помітити майже неможливо, повірте мені на слово. Звідси мораль — пентаграма, яка створювала наш щит, знаходиться десь тут.

— Треба було взяти для пошуків більше народу, — коли білий починає огризатися, це означає, що він дійшов до крайнього ступеню роздратування.

— Не сци, начальник! Мій напарник тут уже все розвідав.

Кларенс не виглядав переконаним.

Макс з’явився з-за кущів абсолютно безшумно, від тягучої ґрації його рухів хотілося розвернутися і втекти. Натуру не заховаєш! Того, що під скуйовдженою бурою шерстю ховається монстр, видно не було, але відчувалося дуже добре. (А колючок-то, колючок в шубі! Мама моя мила!) Білий насторожився і, придивляючись ближче, почав підсвідомо погладжувати долонею кишеню куртки (напевно у нього там якийсь амулет). І правда, а чи є сенс шифруватися? Всі ми в одному човні, це факт. Я покликав Макса і представив його лейтенанту:

— Знайомтеся, мій напарник, — Кларенс нахилився погладити собаку, — він — зомбі, — закінчив я, підхоплюючи за лікоть лейтенанта, який спробував слабко відсахнутися. — Тихо, тихо! Він ручний.

Макс зацікавлено зиркав на Кларенса неживим білуватим оком з-під довгої гривки, начальник михандрівського НЗАМПІС безуспішно намагався впоратися з диханням. І цей тип на зарплатні в «очистці»?

— Я, звичайно, знав, що всі чорні з привітом, але не настільки ж!

— А що, — щиро обурився я, — начальство дозволило.

— Але ж нежить!

— Дурні забобони! Зомбі — реанімований організм, а не потойбічний феномен. Макс — стабільний, це головне, а скільки користі він приносить. Зараз самі побачите.

— Все одно, попереджати треба було, — сердито буркнув бравий офіцер, і зробив вигляд, що може йти сам.

Я знизав плечима і рушив за Максом, при цьому, обидва — і валіза, і білий — тепер висіли на мені.

Між іншим, на предмет «взяти людей» Кларенс був неправий, справа далеко не лише в масштабах пошуків. Наш суперник — маг, а значить, може приховати сліди своєї діяльності набагато надійніше, ніж звичайна людина. Може, але не від зомбі — мертвий завжди знайде мертвого: як його не ховай, чим не посипай, які закляття не шепочи зверху. Там де для сотні дипломованих детективів знайшлося б роботи на місяць, Максові достатньо буде півгодинки побігати взад-вперед, і ось він уже весело топчеться на зовсім непримітному пасмі трави посеред чистого поля, нема за що оком зачепитися.

— Копати будемо тут, — з розумним виглядом оголосив я.

Ми розділили місце на ділянки за принципом археологів і почали акуратно знімати дерен. Ніякої глибокої могили не було, за якісь двадцять сантиметрів від поверхні моя лопатка наткнулася на скелетовану кисть руки.

— Ну, ось і…

У відповідь лише трава зашелестіла — Кларенс метнувся в найближчі кущі, ригати. Начальник поліції, щоб його качка копнула… Чверть години я приводив білого до тями, але і після цього його стало лише на те, що ви запротоколювати знахідку і спробувати, як на ній працюють кілька стандартних поліцейських заклять.

— Молодий мужчина, помер три роки тому, точніше не скажу. Є сліди якоїсь магії, знімаю відбиток. Далі краще викликати експертів.

— Рано. На труп вони пришлють звичайних криміналістів, а нам потрібні чистильники. Але фіра тут не проїде, а я не думаю, що злодюга би на власному карку пер тіло дуже далеко. Тому будемо шукати пентаграму десь тут.

— Темніє, — слабо заперечив лейтенант

— Пофіг! В темряві почуття лише загострюються.

Ми розділилися і пішли спіраллю, поступово розширюючи діаметр. Макс також помагав, але на його чуття я не розраховав і був зовсім правий — незвичайне знайшов Кларенс, не за магічним фоном, а з абсолютно ідіотської причини — йому не сподобалася чагарі.

— Містере Тангор!

Я спробував запам’ятати місце на якому зупинився, плюнув і пішов на поклик.

— Ну?

— Вам не здається, що вони якісь… неправильні?

«Неправильною» була купа вічнозеленого чагарника з шипами такого розміру, що мені від самого їх вигляду ставало недобре.

— І що не так?

— Занадто рівні. Густі.

І справді — кущі тут більше нагадували стрижений живопліт, вид для мого ока якраз звичний, але в природі це зовсім не характерне явище. Я обережно розсунув руками гілля.

— Ну що, ліземо?

Білий з ваганням гледів на колючу перешкоду.

— Ти краще валізу візьми, а то повертатися доведеться.

Ех, ось де мені б знадобився буковий ціпок, залишений у відділку. Все ж бойові маги давнини зналися на своїй роботі. Сказати, що ми подряпалися — нічого не сказати, один шип пропоров мені руку мало не до кістки, словом, до того мерзотника, який це влаштував, я тепер відчував щиру і нерозбавлену ненависть. Дайте мені тільки до нього добратися — покалічу!

За густою стіною шипастих гілляк, чагарник різко зійшло на ніц, оголивши майже пустий простір діаметром коло чотирьох метрів, без жодного натяку на рослинність. Відчуття магії посилилося, я присів, розглядаючи ґрунт.

Можна би подумати, що така не вражаюча потужністю штука, як проведена крейдою риска, мала би зникнути без сліду після першої ж зливи. Можливо, зі звичайною крейдою так і стається, але якщо лініями Знаку пройшла Сила, то остаточний ефект виходить сильнішим, ніж від серйозної ватри — на тому місці дуже довго нічого не буде рости.