Марія Люта - Наречена для дракона, Марія Люта

- Ти суперечиш сама собі.

- Я знаю, але все заплутано, - і я, несподівано навіть для самої себе, раптом усміхнулася. - Як у випадку із Жаком. Тільки ще складніше.

- Із Жаком? - чоловік насупився, а потім його обличчя просвітліло і на ньому заграла усмішка. - Це той кузен Луїзи, в якого вона ледь не закохалася, а потім дізналася, що він її родич?

- Ледь не закохалася!? - Вигукнула я. Переді мною раптом ожив образ моєї подруги і на душі потепліло. Біль на якийсь час притупився, хоч і не пішов зовсім, а лише причаївся. І все-таки це теж був прогрес. - То вона вам так сказала? От брехуха! Та вона  ж в нього втріскалася по самі вуха! Луїза тоді казала, що більше ніколи нікого не покохає. Ох, скільки моїх нічних сорочок потонуло в її гірких сльозах!

Бахтієор засміявся:

- Їй було лише тринадцять тоді.

- П'ятнадцять!

- Ну це, звісно, ​​все змінює...

- Звісно ж, змінює! У тринадцять найбільшою нашою проблемою було придумати новий спосіб, як поцупити яблука у містера Сквірела.

- Так, у нього найсмачніші яблука були, дарма, що у вас тоді росло дерево того ж сорту, - додав Бахтієор, закочуючи очі.

- Але вони й справді були смачнішими! Клянусь!

Ми засміялися вже разом.

- А гриби найбільші росли, звичайно, у Проклятому лісі.

- Та ні. Ліс той страшний, а гриби в ньому червиві дуже. Ми туди ходили заради статусу. А ще через Річарда. Він жив там неподалік і часто викликався проводжати нас. Луїза боялася, але заради мене терпіла. Вона, до речі, саме із дуба з Проклятого лісу зробила свій перший артефакт.

- Невже? Я не знав.

– О-о, там ціла історія! Хочете, я вам розповім?

Ми проговорили до світанку. Це було весело. Я навіть уявити собі не могла, що зможу колись згадувати про свою найкращу подругу ось так легко, без сліз і скорботи, що роздирає душу.

І ще я уявити не могла, що зможу так говорити з драконом...

Хоч би що там було, але після цієї ночі я зможу з усмішкою згадувати Луїзу, а не з гримасою болю. Ні, не забуду її, але пам'ять про неї буде світлою. І, здається мені, що з Бахтієором відбулися схожі метаморфози. Ідучи, він сказав:

- Дякую, Анно. Мені це було потрібно. Я толком не зміг попрощатися, вона останні дні була непритомна. Зараз же...

- ... Ви можете відпустити її.

- Так. Ти, мабуть, розумієш мене.

Я кивнула і раптом згадала, що колись хотіла попросити лорда Лея розповісти мені легенду про Справжню пару. Тоді,  в минулому житті, мені це чомусь здавалося важливим... Але в нинішньому стані я не могла або просто не хотіла згадувати, чому саме. Та й не доречні були зараз зайві розпитування, не хотілося руйнувати ілюзію, що цієї ночі Луїза була з нами...

Тому я так нічого не запитала і лорд Бахтієор зник.