менше, тепер уже майже ніяк, не знаю, що ти там сьогодні підмітав на подвір’ї, чергову руйнацію, гаразд, треба же щось робити, так, матінко, треба щось робити, — й абатиса казала матінці Беніті: чекай, дочко, чекай, наступного року, обіцяю тобі, я поставлю тебе керувати школою, з твоєю освіченістю і твоїм становищем ти просто марнуєш себе в цьому будинку, — але абатису чи то відіслали до Рима, чи то вона померла, а нова абатиса не знала про труди матінки Беніти, тож так само казала їй: чекай, дочко, чекай, мені треба краще з тобою познайомитися, щоб зрозуміти, на що ти здатна, ніхто не зберіг письмових звітів про твою роботу, від якої не залишилося сліду, кажуть… кажуть… цього «кажуть» недостатньо, я маю пересвідчитися в усьому на власні очі, — будь ласка, матінко, я вмираю в цьому будинку, від нудьги, від того, що не маю з ким поговорити, я вмираю від страху того, що легіон старих зжере мене, як зжер раніше решту черниць, я вмираю від того, що мене оточують слабкість і неміч, мені вже сорок вісім, п’ятдесят, п’ятдесят чотири, п’ятдесят вісім років, — чекай, дочко, — але згодом вони стали казати не «чекай», а «впокорися», «пожертвуй собою заради Господа» — так ти опинишся в раю, адже, залишаючись у будинку, ти виявляєш безмірну жертовність, зрозумій, якби не ти, цей будинок завалився би на нас, а тепер він також завалиться, незважаючи на мою присутність, в цьому мене запевнила місіа Ракель, прийдуть аукціоністи і проведуть інвентаризацію всього цього мотлоху, дерев’яних лав, гіпсових святих, солодкавої літографії Марії з Ісусиком, каплиці більше немає, розчерком пера архієпископа її ліквідовано. Але твоя присутність і досі світиться червоним у вогні лампадки. А після аукціоністів приїдуть екскаватори, відбійні молотки, вантажівки і робітники з ломаками… Куди ми подінемося, Німенький… Що буде з нами, матінко Беніто, де ми сховаємося, проект місіа Ракель — це чергова вигадка, покликана поневолити нас, старих, саме про це ви сперечалися з місіа Ракель, намотуючи коло за колом у коридорах подвір’я з апельсиновими деревами, я дивився на вас із затінку, нічого не відбувалося, Кармела йшла, наспівуючи «Приходьте й ми підемо»[48], я підмітав, Дора і Рита виривали із землі закривавлені кукси, — так, місіа Ракель, отець Асокар пообіцяв мені посаду старшої економки Міста Дитини, але ж із вами не можна говорити про отця Асокара без того, щоб ви не розгнівалися, — годі, матінко Беніто, як можна бути такою наївною у ваші роки, брехливий піп, політикан, так, будинок знесуть, але Міста Дитини не буде, тому що всі гроші він покладе до своєї кишені, а землю цю він продасть, а виручені кошти витратить на політичну кампанію свого кандидата, я вже бачу це, як у воду дивлюся, тому вони і квапляться знести все, бо наближаються вибори, тому не оповідайте мені казочок про такого собі священника Асокара, який хтозна-звідки виліз, не буде ніякого Міста Дитини, а вас покинуть, запроторять бозна-куди… Звісно, матінко Беніто, я можу вам дещо запропонувати… щось краще… щось дивовижніше… Вогонь лампадки миготливо тремтить від того, як її тінь походжає пресвітерієм, переконуючи мене, підриваючи мою віру в те, що одного дня я зможу звільнитися від старих і попрацювати з молоддю в кімнатах із велетенськими світлими вікнами, вона говорить, жестикулює, немов проповідуючи мені, я чую, як із лави на останньому ряду в каплиці вона каже мені, що може запропонувати дещо набагато цікавіше:
— Що?
— Якби я запропонувала вам організувати заклад для старих, ви були б готові очолити його?
— Але ж це неможливо, місіа Ракель. Для цього знадобляться цілі статки. Я склала список усіх мешканок будинку з їхніми особистими історіями, або принаймні тим, що вони пам’ятають чи бажають мені розповісти. Багато з них потребують госпіталізації. Деяких узагалі треба відправити до божевільні… Бідолашна Амалія, наприклад, ви пам’ятаєте її, це та підсліпувата жіночка, яка прислуговувала Брихіді, ходить і приречено плаче, бо не може знайти пальця, ні вона, ні будь-хто інший не знає, що то за палець, але вона його всюди шукає, не знаючи навіть, як він виглядає, бо ж вона його ніколи не бачила, лише про нього торочить… А знамениті сирітки…
— А як же Брихіда?
— Але ж, місіа Ракель?! Ви теж трохи дивна… Ви ж самі поховали її рік тому, хіба не пам’ятаєте…
— Звісно ж, пам’ятаю.
— Отже?
— Зараз я ліквідовую Брихідин спадок.
— Не розумію, як це пов’язано… Не може бути, що це ви кричите на мене з пресвітерію, місіа Ракель, ви кричите хіба на своїх онуків, коли ті крадуть солодощі, це Брихіда ходить по пресвітерію і порпається у вівтарі, вона прибирає його, як прибирала все життя, церуючи, лагодячи, але ні, це не Брихіда, тому що ця жінка одягнена в чорне, а Брихіді чорне не подобалося, тож це, певно, ви кажете мені, що Брихіда заощадила кожне зароблене сентаво за ті п’ятдесят років, які вона пропрацювала у вас служницею. Ніхто так і не дізнався, чи витратила вона на щось хоча б оте сентаво. Вона нікуди не ходила, родини не мала, рано стала вдовою садівника в маминому домі, я дарувала їй усе: ковдри, ліжко, радіо, черевики, все, що вона хотіла, й одяг мій їй пасував, бо в нас однакові фігури. Гроші свої вона зберігала в дірці матраца. А перед тим як ми мали їхати у відпустку наприкінці року, вона приносила всі свої заощадження у мішечку моєму чоловікові, щоб той купив на них на біржі акцій, які б давали хороший дохід, адже я не знаю, чи відомо тобі, Німенький, але чоловік місіа Ракель був одним із найвідоміших і найбагатших біржових маклерів, — так, так, я знав, він був другом дона Херонімо, вони разом грали в карти в джентльменському клубі, а потім засинали з газетами на обличчях на кріслах у бібліотеці. З роками Брихідині гроші в руках мого чоловіка помножилися стократно. Мій чоловік дуже любив Брихіду. Іноді йому подобалося заходити до підсобних приміщень нашого дому, щоб самому повідомити їй про стан її інвестицій. Він довгенько з нею спілкувався, після чого казав мені:
— От дивина, ця жіночка, яка ніколи не виходить із дому і знає хіба як молитись на вервичці, має кращі біржові ідеї, ніж я. Ти не повіриш, скільки я заробив завдяки порадам Брихіди. Ти віриш у це, Німенький? Не може бути. Так, матінко Беніто, вірю, адже я знаю, що Брихіда здатна на це і навіть на більше. От, скажімо,
