про допомогу ні до чого не приведуть, Емператрис, Емператрис, врятуй мене, мого голосу не чути, доктор Асула вирізав мені горло, я не хочу говорити, не хочу кричати, бо ніхто мене не почує, я сам у центрі землі, оточений сліпими стінами цього підвалу, який стискає мене, скеля, цегла, земля, кістки, я рию, розшматовуючи нігтями й зубами спогад про те брехливе вікно, яке вони повісили мені, щоб я вірив у те, що існує зовнішній світ, я рию закривавленими руками, я маю до чогось докопатися, вгорі, внизу, напрямків не існує, адже зовнішнього світу не існує, проте він мав би існувати, адже я пам’ятаю ще дещо, дещо більше за цю замкнену келію, в якій я борюся, в якій заледве вміщається моє тіло, я витрачаю повітря, щоби прорубувати в землі тунелі, галереї, коридори, проходи, щоб вийти, створювати подвір’я й кімнати, якими можна блукати, хоча б якийсь простір, а не це ув’язнення в могилі, яку я прогризаю, дряпаю, марно руйную, мій простір звужується, я задихаюся, тому що вікна ніколи не було, тому що крізь вікно немає на що дивитися, свіже повітря було галюцинацією, вода, що тече ринвою, — вигадкою, до якої мені не дадуть доторкнутися, як не дадуть відчути подих вітерцю, який гойдає листя апельсинових дерев, вказуючи на те, що пора надягати шарф, і слабеньке світло сонця в їхніх гілках, що вдає підводне світло, в якому ми плаваємо без поспіху, потрібно підмести дрантя з цієї стіни і прибрати все дочиста, — підмети всі ці шматки старих газет, Німенький, змети все гарненько на купку, щоб тут не було цього сміття, — добре, Доро, не квапте мене, я трохи втомився, хіба не бачите, що я тут мету, поки ви прикриваєте обличчя шаллю, сміючись з того, що сказала вам Рита, а потім демонструєте свій беззубий рот, — тут ніхто не ховає обличчя, немає масок чи личин, ні, тут усі мають власні обличчя, що псуються згідно з лінійним порядком часу, як і має бути, а Німенький своїм віником згортає на купку облуплений тиньк і газетне дрантя, стільки газет, цілі кімнати в цьому домі заповнені безглуздим папером, який нам присилає архієпископ. Матінка Беніта й місіа Ракель Руїс безперервно походжають коридорами ось уже кілька годин, вони бесідують, вони обговорили вже все на світі, а передовсім приїзд місіа Інес: бідолашна, вона й без того присоромлена, а тепер ще й лівацькі газети тільки те й роблять, що знущаються з неї, висміюючи інцидент із беатифікацією. Що за дурниці, маючи такі мільйони, брати обітницю бідності! Певна річ — це щира лють через те, що Херонімо підписав папери про передачу будинку, не порадившись із нею, скориставшись із того, що вона була в Європі, зрештою, я переконана, що Херонімо ніколи ні про що з Інес не радився, і коли вона побачить, що будинок продали з молотка, старих повідправляли до інших притулків, а глиняні стіни зруйнували… Про це вони говорили, намотуючи на подвір’ї коло за колом, поки Німенький підмітав, а Рита і Дора розважалися тим, що виривали із землі червону редиску, яку кидали в скручений конусом шмат газетного паперу, щоб приховати, а за нагоди поласувати, — яка смачненька ця редиска. Ходімо, Рито, вас кличе матінка Беніта, місіа Ракель треба йти, відчиніть нам двері, я піду попрощаюся з нею… Зараз повернуся, — кажуть мені її очі, — зачекай на мене, Німенький, я зараз повернуся, підмітай далі, хай усе буде так, як є, доки я не повернуся до подвір’я з апельсиновими деревами після того, як попрощаюся з місіа Ракель біля вхідних дверей, кажуть, що все це зруйнують, але так кажуть ще відтоді, як я була малою, матінко Беніто, і приїжджала сюди виконувати духовні вправи, от побачите, нічого вони не знесуть, усе буде як завжди, Німенький підмітатиме, Дора висмикуватиме із землі редиску, уважно роздивляючись схожі на кукси червоні коренеплоди, які старенькі згодом з’їдять.
19
Чому у вас такий стурбований вигляд, матінко Беніто? Я кидаю віник, щоб відгукнутися на ваш німий поклик. Ви попрощалися з місіа Ракель біля входу і тепер повертаєтеся на подвір’я з апельсиновими деревами, ви дивитеся з боку в бік, ніби шукаючи підтримки, але ви не хочете ні про що просити, байдуже, я розумію, що ви мене про неї просите, — ходімо Німенький, — кажете ви, — хіба я маю благати тебе, щоб ти склав мені компанію, іди за мною галереями, що ведуть до каплиці. Лише молитва може розвіяти цей сум, який застиг на вашому брудному чепчику, — ходи зі мною, Німенький, найбільше мені зараз хочеться побути самій, а ти знаєш, як складати мені компанію так, щоб я залишалася сама в каплиці, де більше не правлять службу: тепер це звичайний глиняний підвал з лавами, вівтарем, гіпсовими скульптурами святих, клячниками, сповідальнями — предметами культу, якого більше не існує, та попри це старі й досі приходять туди вечорами, минаючи коридори, вхопившись за одяг одна одної, щоб помолитися в цій каплиці, яка більше не є каплицею. На щастя, цього вечора тут нема жодної старої, яка би перервала мою медитацію своїми плітками чи скаргами, моє бажання помолитися тобі, Господи мій, у цьому приреченому місці, звідки я намагаюся вознестися до тебе вже… скільки ж, двадцять два, ні, двадцять три роки. На початках абатиса казала мені: звісно, я шукаю тобі якесь активніше заняття, така розумна черниця, як ти, не може гаяти час у цьому будинку, думаю, що наступного року я зможу відіслати тебе до… я вже й не пам’ятаю куди. Тож май терпіння, дочко. Продовжуй свою працю з властивою тобі смиренністю… Але матінко, хоча б якась допомога, не обов’язково грошова, пришліть сюди ще черниць, активних, молодих, ті дві, яких я маю, матінка Ансельма й матінка Хулія, вже перемішалися з обідраними старими довкола мене, ці баби проковтнули монашок, які мали мені допомагати, тепер же вони розділяють із ними дрантя, манії, забобони, і я більше не можу відрізнити матінку Хулію й матінку Ансельму від решти старих. У мене є лише Німенький. Ти тут, Німенький, стоїш у тіні сповідальні поруч зі мною? Ви тут, матінко Беніто, сидите на лаві на останньому ряду, безуспішно намагаючись помолитися? Абатиса казала: зачекай іще трохи. Я чекала. Ми з Німеньким з головою занурилися в марну роботу зі збереження хоча б якоїсь подоби гідності та ладу в домі, без Німенького було б неможливо боротися з цими руйнуваннями, з кожним роком боротися нам вдається все
