Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

усе довкола статичне, завмерле в цій розтягнутій до нескінченності миті, а ви поряд зі мною, доглядаєте мене, мовчки за мною стежите, так, ти не доглядаєш за мною, ти стежиш за мною, Емператрис, я впізнаю тебе в галантному атласному білому доміно, яким ти намагаєшся вдати з себе медсестру, ти зупинилася біля мого ліжка, перед тим як повернутися на чарівний бал, де твоя потворність, яку вважатимуть удаваною, отримає першу премію. Ти сидиш і не йдеш. Мабуть, ти щось знайшла. Ти не відходиш від мене, минають години, а ти залишаєшся біля мене, стежачи за мною, утримуючи мене, щоб я не втік і виконав свою обіцянку одружитися з тобою. Ти не переодягнена в медсестру. На тобі не галантне доміно вісімнадцятого сторіччя. На тобі жахлива весільна сукня, яку ти віддавна готувала, вишита й оздоблена коштовним камінням, величний шлейф стелиться по підлозі, білий вельон, який заледве ховає твоє обличчя, тремтить в унісон із твоїм диханням, ти не знімаєш своєї весільної сукні ні вдень, ні вночі, бо раптом настане та мить, раптом я прокинуся й ти зможеш мене схопити, зачіска з бантами, кучерями й посрібленими стрічками, тарілки твоїх невсипущих очей, що рябіють відблисками, діадема із сяючими камінцями, що утримує білий шифон твоєї чистоти, готової до невідворотної церемонії, — він від мене не втече — це твоя єдина нагода, стежити щодня і щоночі, щоб я не втік.

Так воно і є… Ти знаєш це, і тому така рішуча: мене не прооперували, я ще цілий, ще не пересадили ті органи, які оволоділи Інес, і не викинули на сміття органи Херонімо де Аскойтіа, я ще цілий, і тому ти пильнуєш мене тут усередині, а Пета Понсе — назовні, в тому парку, де, ймовірно, вона приспала мене чарівним мате й таки покохалася зі мною, замість того щоб розгнівано піти геть, спіймавши облизня. Вона розпалена жагою до мене. Вона чекає на мене в парку. Мене ще не прооперували. Дон Херонімо, заклопотаний державними справами, не мав часу: хай він чекає у присмерку, у напівтемряві, час не розтягується, він вічний, хай він чекає, дивлячись у вікно, хай Емператрис за ним приглядає, але Емператрис ніколи не була чиєюсь служницею, вона сама собі господиня, а отже мене ще не прооперували, я цілий і небезпечний, тому вона метається коридорами, як хижий звір, чекаючи, доки я прокинуся, збожеволівши від нетерплячки, вона тягне за собою шлейф своєї сукні, ніби хвіст білого павича, білими коридорами клініки, її блискуча діадема, зморшки на її лобі, складки на її щоках, що тремтять від страху за те, що дон Херонімо вирве мене з її рук, моя рука в її руці, поволі спадає вельон, який відкриває її жахливе обличчя, зморщене від болю обличчя, — медсéстри, це вона біля мого ліжка, докучлива і хтива карлиця, медсестри, я не здатен відлякати це обличчя, зробіть мені ще один укол, щоб я більше не відчував болю, який щоразу посилюється, ви ж такі добрі, Емператрис, присягаюся, я одружуся з тобою, якщо ти вмовиш їх зробити мені ще один укол, щоб здолати цей біль, який зараз долає мене, клянуся, я одружуся з тобою негайно, я лежатиму в ліжку, а ти сяятимеш своїм вишитим шлейфом і діадемою, якщо ти принесеш мені ще один укол, який би хоч трохи стер твоє потворне обличчя, але я бачу в очах твоїх сумнів, тому ти метаєшся, ти сумніваєшся, чи я чоловік, можливо, мене вже прооперували, мені замінили мій член на член, який отруїла Пета, в’ялий, марний член, тобі не вдалося роздивитися його в піжамі, ти метаєшся, я відчуваю, як ти підмітаєш коридор пишним віником твого шлейфу, роблячи черговий крок. Ти сідаєш біля мене. Береш мою руку. Усе приховане білим вельоном, так, Емператрис, я здатен, повір мені, Умберто Пеньялоса, незважаючи на те, що він є парою Пети, здатен зробити тебе щасливою, я хочу продемонструвати тобі, що маю стать, тому я трохи підіймаю ковдру, саме тому, бо я хочу тобі це довести, щоб ти знала, що я вартий чогось, і щоб ти знайшла для мене укол, який би стер твоє потворне обличчя, я підіймаю твою весільну сукню, щоб зґвалтувати тебе, цього ти хочеш, Емператрис, не заперечуй, не намагайся мені завадити цим удаваним опором, дай мені підвестися, не вдавай, що кричиш, намагаючись вирватися з моїх рук, які влізають у твоє мерзосвітне ластовинчате декольте старої карлиці, мої пальці дошукуються твоєї піхви, щоб збудити її, хоча вона і без того завжди слизька і збуджена, не йди, не йди, не лишай мене самого, не втікай, горлаючи, що я намагаюся тебе зґвалтувати, не втікай, перечіпляючись за шлейф своєї весільної сукні, не протестуй, ти сама присилувала мене тут тобою оволодіти, а тепер ти залишаєш мене в цьому підвалі, з якого немає виходу, трубки і пробірки, у яких щось кипить, зонди, сироватки, рідини, а крім них купа ниток, яких я не збагну і якими мене прив’язано, я хочу втекти, так, я маю втекти, щоб мене не вбили задухою, відчинити вікно, щоб вдихнути незастояного повітря, але вікно — це не вікно, тепер я зрозумів цей обман, це фотошпалера, приклеєна до саманної стіни, щоб удавати оманливе світло і простір, щоб я жадав відчинити його, доторкнутися до його шибки, яка зовсім не шибка, а тонкий шар паперу, приклеєного до глини, фотографія, брехня, вікна немає, немає дверей, немає виходу, немає й куди виходити, я дряпаю, рву, деру на клапті цю фотографію, яка бреше про зовнішній світ, якого ніколи ніде не існувало, я зриваю клаптями фотографію вікна, шматую її, сподіваючись, що за нею буде справжній отвір, у мене болять нігті, я деру, дряпаю, відриваю фотографію повністю — нема нічого, саманна стіна, глиняний мур, обклеєний старими газетами з шокуючими новинами, які нікого більше не цікавлять, повінь на ріці Янцзи, землетрус у Скоп’є, голод на північному сході Бразилії, ця головоломка жахіть, шар за шаром новин, які більше не новини, я відірвав вікно і його вдаване світло, і його вітер, і його нецікаву вулицю, якою я міг би втекти, рухаючись шляхом, який мені покажуть старі, що кличуть мене, нічого нема, могила зів’ялих передовиць, застарілих штампів, раз і назавжди залагоджених суперечок, ні, це навіть не кімната, це земля, паперу більше немає, глина, каміння, яма, незакінчений підкоп, який я зараз прагну рити крізь суху глину, застінок, у якому мене ув’язнили й замкнули в центрі землі, мої крики