Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

коли дотримуємося наївних, але суворих звичаїв. У наших вологих галереях, на наших крихких стінах і занедбаних подвір’ях статі не існує, а отже ти будеш не жалюгідним імпотентом, а рівним із нами, ще однією старою, яка здолала тиранію, смійся з дона Херонімо, це ти його поневолив, віддаючи те, що маєш сьогодні, але не матимеш завтра чи післязавтра, ти станеш вільним і зможеш жити з нами, трохи підмітати, мити, готувати людей до похоронів, молитися і сміятися з жартів Мерседес Барросо і з сучасних танців Ірис Мателуни — до того як вона завагітніла чудодійним дитям, тому що тепер вона ніби усвідомила свою вагітність, а тому танцює менше, — пити мате, кашляти і нарікати на невдячних господарів, які ніколи про нас не згадують після всіх тих жертв, на які ми заради них пішли, ще одненький розарій, бо кажуть, що минулої ночі знову являвся дон Клементе… Ш-ш-ш, баби, не говоріть так голосно, не кричіть, не кличте мене, сидіть тихо, мовчки, вас можуть почути.

— Виходь, Німенький.

— Виходь.

— Ми чекаємо на тебе.

— Ми за тобою сумуємо.

Вони юрмляться на іншому боці вулиці, кличуть мене, жестикулюють, махають хустинками; будьте чемними, жінки, заспокойтеся, я приєднаюся до вас, я недовго затримаюся, мене випустять подихати свіжим повітрям, вам дозволять мене забрати, щоб усе стало так, як має бути.

***

Ви теж в’яжете щось для Боя? Хто долучив вас до змови сімох відьом? Певне, це сталося під час мого перебування в лікарні, коли мені вирізали вісімдесят відсотків. Я не впізнаю вас, матінко Беніто, у цьому стані спокою, так ніби вам, так само, як і мені, належить увесь присмерковий, приглушений час вічності й ви не здатні намацати умиротворення вмирання чи шибку вікна, яка, найвірогідніше, така холодна. Ви прив’язали мене? Матінко Беніто, ви ж бачите, що я не можу поворухнутися. Мабуть, ви мене не бачите. Важко розгледіти на такому великому ліжку ті двадцять відсотків, до яких мене скоротили. Та, вочевидь, я одужую, інакше б ви знервовано ходили з боку в бік, рішуче намагаючись щось для мене зробити, але ні, ви сидите спокійно поруч зі мною, в’яжучи щось, здається, білу шаль, тому що тут усе біле, для Боя. Спокій цього нескінченного надвечір’я, який, як ми з вами знаємо, приречений зостатися незавершеним, спокушає вас напівтемрявою скромної вулиці, на яку виходить моє вікно і на якій для мене ніколи нічого не зміниться. Ви тримаєте мене за руку, бо знаєте, що я боюся не померти, але боюся я не завжди, матінко Беніто, часом я відчуваю захват від певності в тому, що мій час триватиме без початку й кінця на цій вулиці, яка є іншою версією раю — фасади, тротуари, ліхтарі, бруківка, вікна, двері, сухе дерево, антени, дроти, — адже тут, під вашою опікою, це не здається іншою версією пекла, схожого на негоду нікчемних вулиць, які я мав долати, коли втік із Ринконади, коли збагнув, що все це було задумано не заради блага Боя, а заради того, щоб уполювати мене, щоб спіймати мене на гачок, тож я втік, сам, у холод, позбавлений обличчя (адже доктор Асула залишив мені тільки двадцять відсотків), переодягнений на жебрака, боячись, що хтось упізнає мій погляд, незмінні холод, голод, вигнання, вбогість були тоді моїми ворогами на вулицях, на які мене виганяли хазяйки пансіонів, коли я їм не платив, бо не мав чим платити, я блукав порожнім часом, який простягався переді мною вночі й удень, ночі і дні завжди були однакові, часом більш невблаганні, часом менш, проте завжди однаково ворожі до мене, коли я поневірявся нічними парками, але не тими парками, де стоять кінні статуї й альтанки зі ставками, а іншими, на околицях міста, тими парками, що переходять у пасовиська, теренами, за якими ніхто не доглядає, а тому щоночі їх населяли ми, розпалюючи наші крихітні вогнища, щоб зігріти руки чи зварити чай, маскуючи згарища опалим листям, щоб ніхто про нас не дізнався і щоб ми не дізналися одні про одних, і не перебили себе. Тепер, коли я є лише двадцятьма відсотками, я блукаю вулицями, не боячись, що Пета мене знайде, я заглиблююся в закинуті парки не для того, щоб сховатися від неї, а щоб вона збагнула, що шукати їй треба не мене. Щоб ця бідолашна стара усвідомила: ті зусилля, яких вона докладає, вже марні, бо не мене, а його вона має переслідувати, він має все, Пето, він проникнув у тебе і змусив стогнати від насолоди в тому єдиному оргазмі, якого ти шукала все своє життя, з глибини століть, з часів первородного хаосу, з якого постали ми всі, це він притиснув тебе до ліжка вагою свого тіла тієї ночі, не я, я проникнув у Інес, саме тому він позбавив мене органів, які торкалися її, тому мене викинуто на вулицю, на цю вулицю, яку я бачу з вікна, де не відбувається нічого, порожня автомайстерня, вулиця видовжується і скорочується, знову видовжується і згинається в статиці часу, хирлявий бородатий жебрак, одягнений у лахміття, якого часто бачать на папертях церков, тому що цей бідолаха глухонімий, вештається вулицею, зникає із виду, немов звіяний вітром, він прямує до парку, де ховаються інші, такі ж, як і він, але він не ховається, матінко Беніто, клянуся вам, він розпалює вогнище з листя у своїй канаві й засинає з надією, що Пета прийде і почне порпатися в його штанях, вдаючи, що хоче мене пограбувати, матінко Беніто, але Пета не хоче грабувати, вона прийшла, щоб знайти те, що завжди шукала. Я не прокинуся, тому що Пета не знайде нічого. Ніч проковтне її розгніване гарчання, і вона, застебнувши мені штани, піде шукати деінде… Хоча я не певен, матінко Беніто, часом мені страшно, тому що я не знаю як слід, на якому етапі заміни й пересадки перебуваю я в доктора Асули, можливо, він ще не зробив жодних змін, можливо, все це лише підготовчі заходи й немає отого жебрака на вулиці, яку я бачу з вікна, ні старих, вони пішли, повернулися до будинку, навіщо мені повертатися до будинку, щоб блукати вночі його коридорами й дивитися на Дору й Риту, втім, їх більше немає на вулиці, яку вміщає вікно, що його я бачу зі свого ліжка, холодного ліжка, — холодне вікно, холодна вулиця, в автомайстерні немає ні машин, ні механіків, на тротуарах немає перехожих, вітру бракує листя на деревах і білизни на мотузках,