Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

ніколи не помру, мій присмерк триватиме вічно й у ньому не відбуватиметься нічого, за винятком періодичного присипляння й послідовного знекровлення, яке зупинятиме кров потвор, що постійно жадатимуть щедро жертвувати всім, нічого не відбувається, все незмінне, різниця між сном і пробудженням мізерна, ні, дон Херонімо не дасть мені вмерти, він хоче, щоби в мене засмоктало всіх потвор світу й вони зникли, залишивши на мені тягар своєї потворності. У коридорах і на подвір’ях за стінами моєї палати я чую галас: мені одне вухо, великий палець правої ноги, ні, має бути саме правої, а не лівої, — гаразд, тоді вам доведеться зачекати, тому що на великий палець правої ноги велика черга… Чотири зміни, бозна-скільки часу, часом великі пальці довго відростають, повіка, шматок шкіри, палець для руки потвори, яка народилася лише з чотирма, згодом у мене виросте ще один, і вони знову відрізатимуть мені пальці і пришиватимуть нові, вирізатимуть ніс і пришиватимуть новий… Час тягнеться, та він для мене чужий, нічого не змінюється, нічого не рухається на вулиці, яку видно крізь моє вікно, ні день, ані темрява, ні холод, ні спека, ця вічна заміна органів, що відновлюють мене, позбавляючи права на смерть, час статичний і еластичний, речі незмінні, ні води, ні безводдя, все однакове, годинник без стрілок, серце без биття, брак голоду, коли треба їсти, та й будь-коли, зрештою, бо я не маю шлунка, у мене його вкрали, вісімдесят відсотків, подекуди більше, час не тече в цьому напівмороку, в якому мене позбавили права на фінальний оргазм.

***

Вони гадають, що я сплю. Говорять дуже тихо. Доктор Асула звіряється з графіком. Мій жар? Артеріальний тиск? Збільшення чи зменшення кількості гемоглобіну? Він показує це дону Херонімо. Вони обговорюють графік, розпитують про деталі в медсестер, які стоять поруч із ними, так, вони кажуть, що все так, і доктор Асула вішає назад графік. Я не розплющую очей, але оскільки мені пересадили прозорі зміїні повіки, я все бачу. Вони гадають, що я сплю. Я не готовий до того, що дон Херонімо буде люб’язно говорити і ставитися до мене так, ніби тут нічого не сталося. Він мій ворог. Всі вони мої вороги. Я не розплющу очей.

— З ним усе гаразд, доне Херонімо.

— Він готовий до великої операції?

— Ідеться про дві одночасні операції, доне Херонімо. Я присплю вас водночас обох на сусідніх столах, і поки я розтинатиму вас, готуючи до пересадки, вирізатиму органи Умберто, щоб трансплантувати їх до вашого тіла, готового їх прийняти…

— За умови, що мені стане краще. З моїми геніталіями робіть що заманеться, хоч на сміття викиньте. Вони мені більше не потрібні після того, як цьому заздрісному покидькові вдалося оп’янити мене своїми інтригами і змусити переспати… з огидною старою з гнилою піхвою, яка заразила мій член і зробила його назавжди непридатним. А тим часом він, який здавався таким покірним, із Інес…

Роги? Які ще роги?! Інес сама не відала, що кохався з нею Умберто, вона думала, що то був я! Я ніколи не пробачу цьому гівняному покидькові, що він торкався моєї дружини, що він мав нахабство наблизитися до того, що таким людям, як він, є і завжди буде заборонено, до того, до чого він народився без права торкатися. Потрібно покарати його. Хай більше ніколи не використає він свій член. Пересадіть мені його, а мій йому, ні, хай би який марний він був: викиньте його на сміття.

Коли вони вийшли з кімнати, я розплющив очі. Я глянув у вікно: нескінченна вулиця, застигла, ніби фотознімок чогось буденного, нецікавого, некрасивого, фотознімок, зроблений просто так, без причини, хіба щоб нарешті використати всі кадри з рулону плівки, на якій важливими були інші знімки, а не цей нещасний вигляд вулиці, на якій нічого не змінюється. Мене оповив могутній спокій, коли я побачив цю збільшену світлину, приклеєну на стіну, навпроти якої в цій кімнаті протікатиме нескінченне життя перевтілень. Спокій і радість. Чому б ні? Дон Херонімо запевнив його: тієї ночі в кімнаті Пети Понсе я кохався з Інес. Я доторкнувся до її краси. Навіщо, якщо це так, мене позбавляли смерті? І води? І повноцінного сну, й неспання? Як мені не відчувати спокою, дивлячись на цю єдину вулицю, що губиться в монотонній далині того, що мало би бути моїм життям? Навіщо мені тепер мої геніталії? Хай мені їх вирвуть, хай кинуть псам, щоб вони їх зжерли! Я перестрибнув через перешкоду. Доторкнувся до забороненого, до Інес. Так, дон Херонімо не здатен осягнути цього мого фінального тріумфу, він гадає, що зможе вкрасти мої геніталії так само, як украв мою рану, але, доне Херонімо, ні, я дарую вам їх, вони мені не потрібні. Вони ваші, отримайте. Хай доктор Асула мені їх виріже. Я віднайшов спокій. Знайомі постаті починають іти вулицею. Я чую кроки. Вони усміхаються мені, спочатку потайки, з тротуару, чекаючи на мене на розі, тепер вони подають мені знаки: виходь, виходь, — Рита каже, що відчинить мені двері, Дора запевняє, що мене прихистять, Брихіда махає рукою, закликаючи мене, я чую дзвін із дзвіниці брата Андресіто, четверта дня, сонячно, зараз зима, але надворі сонячно, повітря, мабуть, свіже, нехай мене заждуть, я показую їм руками, щоб мене ще трошки зачекали, сьогодні я не зможу до них вийти, та й завтра навряд, але післязавтра чи за три дні безумовно, бо тоді мене вже прооперують. Ходи до нас, Німенький, ходи, ти Німенький, бо тобі забули пересадити інше горло й ти онімів, тобі забули пересадити інші вуха й ти оглухнув, ходи, ми чекаємо на тебе, щоб прихистити тебе, ми нічого від тебе не вимагаємо, ми лише хочемо про тебе дбати, бути до тебе лагідними, огортати тебе, глянь, які ми принесли мішки, щоб віднести тебе звідси й ніхто про це не здогадався, нам байдуже, що ти не маєш статі, тому що ми такі старі й миршаві, що, здається, й самі ніколи не мали статі, в нас інші розваги, от побачиш, набагато складніші речі, що відбуваються на звороті того, що тобі видно, фаска, яка розламує час і образи, ми навчимо тебе користуватися ними, тому що ти, як і ми, був позбавлений усього, що маєш, а отже тобі належить влада позбавлених, вбогих, старих, забутих, ходи з нами гратися, наші ігри цілком невинні, але ти побачиш, що може статися, коли ми починаємо керувати, коли влаштовуємо відомі лише нам літургії,