Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

у звуках їхніх тремтливих кроків назовні, ні, вони не хочуть мене порізати, вони прийдуть, щоб мене зашити, бо вони хороші, я бачу їх крізь вікно, вони прогулюються вулицею, чекаючи мене на розі біля майстерні, здається, що це Дора усміхається мені з вікна навпроти, чому ви не дозволяєте їм мене провідати, в усіх клініках є години відвідин, але не в цій, бо це не клініка, а біле ув’язнення, а тому добрі старенькі, однією з яких є я, чекають на мене у квадратику мого вікна, щоб заспокоїти мене, щоб забрати мене, загорнути в пакуночок, щоб мені не було холодно, для цього вони принесли свої мішки, які тримають напоготові, вони нічого від мене не хочуть, вони терплячі, вони неквапливо чекають, тому що час у старих нескінченний, одна з них замінює іншу, ні, ми не поспішаємо, ми можемо дочекатися, доки спорожніє ця крапельниця з кров’ю, яка тече у вену Німенького.

Надворі холодно. Дме холодний вітер, який я більше ніколи не відчую, я не відчую смак води в роті, бо вони мені її не дають, ніби вода колись комусь шкодила… Я не бачу вітру, немає прапорів, штандартів, дерев, я не розрізняю одяг перехожих, насправді схоже на те, що нема ні перехожих, ні машин, нічого не ворушиться в цьому міському пейзажі, в якому вгадується зимовий холод. Вони навіки замкнуть мене у цьому надмірно спекотному вмістилищі.

Я заплющую очі, щоб позбутися цієї нищівної туги за вулицею. На іншому боці моїх повік вимальовується певність: Вони хочуть зберегти тебе тут живим, не даючи вийти, щоб украсти в тебе всі органи, от побачиш, вони витягнули з тебе вісімдесят відсотків… Звісно! Ось що вони зроблять. Ось яка їхня діяльність. Я розплющую очі: жодного поруху у квадратику мого вікна. Намагаюся підвестися. Не можу. Хтозна, скільки часу я вже прив’язаний до цього ліжка, занурений у цей присмерк. Звісно! Спочатку вони замінили мою кров: я бачив на власні очі, як доктор Асула висмоктував шприц за шприцом кров із мого шлунку і віддавав її галасливому натовпу, який чекав на мою хорошу кров, щоб заспокоїтися нею на кілька митей. Далі вони візьмуться за решту: вони вийматимуть із мене здорові органи, щоб замінити ними дефективні органи потвор, минулої ночі я відчув, як мені відпилювали ступні, немовби креслячи червоне коло довкола моєї правої, а потім і лівої щиколотки. А цього ранку я прокинувся з велетенськими ступнями, з жовтими перетинками між пальцями, мої ноги тепер — як ласти, я підозрюю, що і з руками вони зробили те саме, я не хочу на них дивитися, вони їх украли в мене і замінили цими руками-ластами, які я не хочу виймати з-під ковдри, щоб не бачити цих огидних перетинок, які з’єднують мої пальці, переплетені густим павутинням потворячої плоті. Мабуть, є перелік пріоритетних органів, який контролює Емператрис. Вона не приходила, певно, сидить за паперами у своїй приймальні, почепивши на голову ідеально накрохмалений білий капелюшок, заспокоює апетити потвор, які жадають отримати мої органи, треба, щоб усе до ладу: спочатку потвори першої категорії, потім другої, як вас звати, що вам потрібно, нове обличчя, щоб замінити ваші спотворені риси, з цим буде найскладніше, тому що на обличчя багато заявок, всі хочуть нові обличчя, а їх мало, процес може затягнутися, він повільний і делікатний, обличчя значно важливіше за, скажімо, ноги.

А тепер моя шкіра, вони здеруть її з мене, щоб вкрити нею біле тіло Меліси, і згодом я прокинуся через невідомо скільки днів сну, перетвореним на білого привида в темних окулярах… Мій ніс, мої нирки, мої руки, мій шлунок, ні, його мені вже вирізали, принаймні вісімдесят його відсотків, печінка, легені, усі здорові органи для галасливих потвор, які вишиковуються в чергу перед приймальнею невблаганної і прискіпливої Емператрис, яка знає про всі потреби та пріоритети і робить позначки: хрестик, крапка, якщо колір червоний, то це означає невідкладний пріоритет: передпокій заповнений потворами, які жадають моєї незначущості, велетнями, які прагнуть моєї статури, поплямованими, які заздрять моїй блідій шкірі, нормальними матерями, які приводять своїх спотворених дітей, щоб я їм щось дав, будь-що здорове, щоб вилікувати мого нещасного синочка-потвору, нормальні сини, які приводять спотворених батьків, щоб з’ясувати, чи в їхньому віці ще можна якось стерти цей сором, вони навантажують мене своїми дефективними органами, з яких постане новий я, що ніколи не припинить формуватися — сума всіх потворностей, — але я буду приречений завжди себе впізнавати в цьому мінливому пеклі хворобливого, деформованого, глузливого, хибного, яке становитиму я, а водночас мої органи, пересаджені потворам, будуть лікувати їх, позбавляючи потворності, аж доки вони не перетворяться на цілком незначущих людей, як я, а мене в цей час триматимуть прив’язаним до ліжка, з якого я зможу лише дивитися в заґратоване вікно в очікуванні наступного наркозу, під час якого в мене вкрадуть ще одну нирку, вухо, нігті, які замінять пазурами, усі потвори в Ринконаді зціляться, стануть нормальними, незначущими, вільними, пересічними, вони зможуть почати нові пересічні життя в місті чи селі, вони матимуть сусідів, заведуть друзів, а я залишуся тут, ув’язнений усередині них…

Але цього не може бути. Має статись по-іншому. Щось інакше. Врешті-решт я скінченна істота. Я маю тільки дві легені, один ніс, два вуха, тридцять два зуби, дві руки, дві ноги… Коли я прокинувся о бозна-якій годині дня чи ночі, ні засвітла, ні затемна, я усвідомив одну дуже дивну річ: мої руки і ноги не були перетинчасті; пересаджені мені дефективні члени й органи потвор знов набувають нормальних форм. Проте мене присипляють. Уві сні я відчуваю, як мене ріже скальпель доктора Асули, як мені відпилюють кістки, як мене дряпають, зшивають, розтинають, позбавляють чогось, виривають шматки мого тіла, які моїм тілом не були, але які, пришиті до нього, відновили нормальність, я сплю, але відчуваю це, саме тому мене тут ув’язнили, і я ніколи звідси не вийду, адже я розплідник органів і фабрика здорових кінцівок, тому дон Херонімо не дає мені вмерти, тому він відкрив цю фабрику, в якій працюю лише я, в якій єдиним виробником є моє тіло. Щоб я не запідозрив цієї наруги над собою, він тримає мою свідомість у межовому стані, вона здута, але повітря в ній достатньо, щоб я остаточно не помер, а завдяки цьому обміну органами мій час постійно видовжуватиметься, адже оскільки я вже не людина, а лише родючий ґрунт, на якому зростатимуть частини інших людей, я