Наталія Ольшевська - Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська

Розділ 26

Каміла

- Дістав!

- Що цього разу? - відкладаю ніж, яким нарізала овочі, та розвертаюся до Адама обличчям.

- Нічого нового, - дратується, як і щоразу після розмови з батьком. – Знову просить повернутися. Задовбав. Не знаю, як ще йому пояснювати одне й те ж.

- Можливо, він просто скучив?

- Ага, скучив, - закочує очі, - він хоче, аби я повернувся до попередньої роботи. Цей варіант мене ні з якої сторони не влаштовує.

- Розкажеш, чим саме ти займався раніше?

- Ходи сюди, - сідає, висовуючи стілець з-за столу, та плескає по колінах. Долаю відстань між нами та всідаюся, обіймаючи його за шию. – Моя бабуся по батьковій лінії була корінною данкою з багатої родини, дід – українець.

- Як вони познайомилися?

- Дід був на заробітках, як кажуть в народі. Працював будівельником у бригаді, що зводила сусідній будинок поруч з тим, де жила її сім’я. Дідусь розповідав, що закохався з першого погляду, коли випадкового побачив її у вікні. Звісно, її батьки були проти цих стосунків, тому вони вирішили разом втекти  до сусідньої Німеччини. Прожили там у якомусь глухому селі декілька років, зводячи кінці з кінцями. Навіть коли їх знайшли її батьки і просили доньку повернутися додому – вона відмовила, адже її чоловіка сім’я так і не прийняла.

- Вона так і не спілкувалася з батьками?

- Ні. Але ті після смерті лишили усе нажите їй, адже інших спадкоємців не мали. Вони усе продали і розпочали власну справу – невелика компанія, яка організовувала поїздки визначними місцями  спочатку у межах країни, пізніше й за кордон. Данія – приваблива для туристів з товстим гаманцем, але дорога для корінних мешканців, їм дешевше відправлятися за розвагами за межі країни, тому справа виявилася доволі прибутковою. Коли усе почало працювати злагоджено – дід вирішив показати своїй сім’ї місце, де народився. В результаті вони залишилися тут, в Україні, час від часу навідуючись в агентство, яке і так чудово працювало. Намагалися відкрити ще одне тут, але у людей не було на той час коштів на подібні речі, тому справа прогоріла, поки батько, отримавши відповідну освіту, не зробив ще однієї спроби, яка виявилася доволі успішною. Мама проходила у нього практику, завагітніла і в результаті з’явився я. Пізніше дізнався, що ми з мамою у його плани зовсім не входили, але дід змусив його одружитися. Краще б він цього не робив… - важко видихає. – Після розлучення він продав усі філії, які встиг тут відкрити, та переїхав назад до Данії. Три роки тому з власної дурості я подався до нього. Катався Європою, відшукуючи не надто популярні місця серед туристів, але про які знають місцеві мешканці. Та життя  серед гучного натовпу, де ти завжди відчуваєш себе чужинцем, і в постійних роз’їздах набридло, тому трохи змінив діяльність на роботу у соцмережах та повернувся додому.

- І навіть у перспективі не плануєш погодитися на його пропозицію?

- Ні. Не збираюся вислуховувати вічні претензії. Його постійно щось не влаштовує. Видовбує мозок, коли надсилаю опрацьовані результати раніше терміну, адже це означатиме, що робота виконана не надто якісно, але й прискіпується за найменшої затримки з результатами моніторингу.

Уважно слухаю його розповідь, поки серце не пропускає удар на слові «затримка». Усі його наступні слова перетворюються у білий шум. Ні… Не може бути! Я постійно слідкувала за циклом, він був регулярним. Ніяких збоїв за усі ці роки! На фоні останніх подій я зовсім про це забула. Тільки не це…

   Руки починають тремтіти. Уся кров відливає від обличчя. Невже ін’єкція не спрацювала? Я ж сама погодилася не користуватися захистом. Дурепа!

- Я, - голос звучить, як скигління, - прийду зараз.

   Швидко зіскакую з колін хлопця та біжу до спальні, де лишила телефон – єдину річ, яку взяла із собою з дому. Тремтячими руками намагаюся розблокувати пристрій та клацаю на додаток, заганяючи себе у ще більший шок, коли перед очима з’являється надпис «6 днів затримки».

- Що трапилося?

   Здригаюся, рвучко розвертаючись, коли чую за спиною його голос. Телефон вислизає з рук та падає Адаму прямо до ніг. Наче у сповільненій зйомці спостерігаю, як він його підіймає та кілька секунд пропалює поглядом екран. Серце забуває, як битися. Всередині, наче стихійне лихо, розповзається тривожність, заповнюючи кожну клітину тіла.

- Ти вагітна? – підіймає на мене погляд, вимовляючи рівним тоном.

- Й-я…Я не знаю! – ноги підводять, осідаю на ліжко та у відчаї обхоплюю голову руками, тягну за волосся на скронях, намагаючись привести себе до тями. – Господи… Що тепер робити? Я не навмисне, клянуся! Пробач, пробач, пробач… Що робити? Що ро…

- Замовкни і заспокойся, - гаркає зовсім близько, а я не наважуюся підійняти погляд. – Мене не буде десять хвилин. І коли я повернуся – ти сидітимеш на цьому ж місці. Ні кроку зі спальні, зрозуміла?

   Нічого не можу вимовити, лише нерозбірливо мукаю, коли горло починає стискати від нестерпного бажання завити на весь голос. Скручуюся калачиком на ліжку і даю волю сльозам, коли чую, як гупають вхідні двері. Не знаю, що думати. Я не готова… І з Адамом ми ніколи не обговорювали, що робити у такому випадку. Мало йому лише мене на шиї тягнути, так ще й дитина? А якщо він її не захоче? Що далі робити? Куди йти? До батьків? Вони не допоможуть, змусять її позбутися, якщо взагалі на поріг пустять. А я не зможу… Не зможу відібрати життя у крихітної частинки Адама.

- Припини, - смикаюся від дотику до плеча. Втираю рукавом обличчя, але не наважуюся повернутися. – Пішли.

- Куди? – сама ледве чую свій голос.

- Зробиш тест на вагітність, а тоді будемо вирішувати, що робити далі.

- Боюся.

- Каміло, - розвертає за плече обличчям до себе, - не час. Вставай.

   Ніколи. Ніколи він так зі мною не розмовляв. Сухо і беземоційно. Навіть тоді, коли дізнався про весілля. Не знаю, що думати… Хочеться вкритися ковдрою з головою і зникнути. Що я накоїла?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍