Маргарет Етвуд - Заповіти

Розшифрування показань свідка 369Б

62

Мені було прикро, що я вдарила Тітку Відалу. Хоча й не дуже: якби я цього не зробила, вона закричала б і нас би зупинили. Та хай навіть так, серце в мене калатало. Що, як я справді її вбила? Але щойно її знайдуть, мертву чи живу, на нас однаково влаштують полювання. Як сказала б Ада, ми вгрузли по самі вуха.

Тим часом Аґнес показувала, яка вона ображена, — тим самим мовчазним стисканням вуст, яким Тітки давали зрозуміти, що ти десь перейшла межу. Найімовірніше, це було через той апельсин. Може, не варто було його брати. А тоді мені спало на думку погане: собаки. Апельсини мають різкий запах. Я почала переживати щодо скоринки.

Ліва рука знову засвербіла навколо літери «О». Чому вона так довго заживає?

Коли Тітка Лідія сунула мікроплівку мені в руку, я думала, що це блискучий план, але тепер сумнівалася, що це аж така чудова ідея. Якщо моє тіло і повідомлення — одне, що станеться, якщо моє тіло не доїде до Канади? Я ж не можу відрубати собі руку й надіслати її поштою.

Автомобіль проїхав через кілька пропускних пунктів: паспорти, Янголи вдивляються у вікно, аби переконатися, що ми — це точно ми. Але Аґнес сказала, щоб я полишила розмови водієві, і він чудово впорався: Перлові Діви те і се, і які ж ми шляхетні, і які жертви приносимо. На одному з пунктів Янгол сказав:

— Щасти вам у вашій місії.

На іншому, далі за містом, вони жартували поміж собою:

— Сподіваюся, потвор чи шльондр вони нам не привезуть.

— Або одне, або інше.

Сміх обох Янголів.

Аґнес поклала долоню мені на руку. Застерегла:

— Не відповідай.

Коли ми виїхали за місто, на шосе, водій передав нам пару сандвічів зі штучним гілеадським сиром.

— Гадаю, це наш сніданок, — мовила я до Аґнес. — Козявки з білим хлібом.

— Маємо бути вдячні, — відповіла вона своїм побожним Тітчиним голосом, тож я зрозуміла, що вона досі обурена.

Було дивно думати про неї як про сестру — такі різні ми були. Але я просто не мала часу з усім цим розбиратися.

— Я рада, що в мене є сестра, — сказала я, аби помиритися.

— Я теж рада, — відповіла Аґнес. — І вдячна.

Але вдячності в її голосі було небагато.

— І я вдячна, — промовила я.

На цьому розмова скінчилася. Я думала запитати її, скільки ще нам говорити так, по-гілеадському — чи не можна припинити це і поводитися нормально, якщо вже ми тікаємо? Але, можливо, для неї це й було нормальним. Може, вона не вміла інакше.

У Портсмуті, Нью-Гемпшир, наш водій висадив нас на автовокзалі.

— Щасти вам, дівчата, — сказав він. — Влаштуйте їм пекло.

— Бачиш? Він не справжній Хранитель, — зауважила я, сподіваючись розговорити Аґнес.

— Звісно, ні, — відповіла вона. — Справжній Хранитель ніколи не промовив би слова «пекло».

Автостанція була стара й занедбана, жіноча вбиральня — розсадник бацил, і не було жодного місця, де можна було б обміняти наші гілеадські талони на щось їстівне. Я була рада, що з’їла той апельсин. Одначе Аґнес була не така перебірлива, вона звикла до того лайна, яке в Ардуа-холі вважали за їжу, тож на два наші талони купила якийсь нібито пундик.

Спливали хвилини, мене била нетерплячка. Ми все чекали й чекали, і от нарешті прийшов автобус. Коли ми сідали в нього, деякі пасажири кивали нам, наче віддавали честь військовим. Літня Еконожина сказала:

— Благослови вас, Боже.

Десь через десять миль був черговий контрольний пункт, але тамтешні Янголи були до нас дуже ввічливі. Один з них сказав:

— Ви дуже хоробрі, прямуєте до Содому.

Якби я не була така налякана, то могла б розреготатися. Сама думка про порівняння Канади із Содомом страшенно смішила, зважаючи на те, яка нудна й звичайна вона переважно була. Не сказати, щоби по всій країні ширилися оргії нон-стоп.

Аґнес стисла мені руку, даючи знати, що говоритиме вона. Роки в Ардуа-холі вкарбували в її обличчя незворушний і спокійний вираз.

— Ми просто служимо на благо Гілеаду, — мовила вона пісним, роботським голосом Тітки, і Янгол відповів:

— Господу слава.

Дорога стала розбитіша. Певно, кошти виділялися лише на ремонт шляхів, якими часто користувалися, а відколи торгівля з Канадою майже припинилася, хто захоче їхати до Північного Гілеаду, якщо там не живе?

Автобус не був переповнений, усі пасажири — з Еконокласу. Звивиста дорога кружляла вздовж берега, однак була не надто мальовнича. Траплялося чимало зачинених мотелів та придорожніх ресторанів, від яких відвалилися вивіски у вигляді великих усміхнених червоних лобстерів.

Що далі на північ ми просувалися, то менш дружньою ставала атмосфера: на нас сердито зиркали, взагалі було відчуття, що місія Перлових Дів і весь Гілеад загалом втрачають популярність. На нас ніхто не плював, але супилися так, наче були б не проти це зробити.

Мені було цікаво, чи далеко ми заїхали. В Аґнес була мапа, розмічена Тіткою Лідією, але я не зважувалася попросити дістати її: якби ми обидві витріщалися на мапу, це могло б викликати підозри. Автобус їхав поволі, і я все більше тривожилася: чи скоро хтось помітить, що нас немає в Ардуа-холі? Чи перекриють дороги, чи зупинятимуть автобуси? Ми були такі підозрілі…

Тоді ми поїхали в об’їзд, дорога була однобічна, й Аґнес почала нервово крутити руками. Я штурхонула її ліктем.

— Мусимо справляти враження спокійних, не забувай.

Вона слабко всміхнулася й склала руки на колінах. Я відчувала, як вона глибоко вдихає й поволі видихає. В Ардуа-холі таки вчили деяких корисних речей, одна з них — самоконтроль. «Та, що не може опанувати себе, не може контролювати і свій шлях до обов’язку. Не боріться з нападами гніву, використовуйте його як пальне. Вдихайте. Видихайте. Обходьте перешкоду. Оминайте».

Я ніколи не змогла б стати справжньою Тіткою.

Було близько п’ятої, коли Аґнес сказала:

— Виходимо тут.

— Це вже кордон? — запитала я.

Вона відповіла, що ні, тут ми маємо пересісти на наступний транспорт. Ми зняли свої наплічники з полиці й вийшли з автобуса. Вітрини в містечку були позабивані, вікна — розтрощені, але працювали заправна станція та пошарпана крамничка.

— Оптимістично, — похмуро мовила я.

— Йди за мною і мовчи, — звеліла Аґнес.

У крамничці смерділо пітними ногами й підгорілим тостом. На полицях майже нічого не було — хіба що бляшанки з мальованими етикетками: консерви, крекери чи печиво. Аґнес пішла до червоної стійки з барними стільцями й сіла, я вчинила так само. Прилавок обслуговував дебелий Еконовік