Маргарет Етвуд - Заповіти

— Без проблем що? — сухо запитала Тітка Лідія.

— Без проблем, Тітко Лідіє, — виправилася Ніколь. — Я напишу записку.

О десятій, коли стемніло, Тітка Лідія знову з’явилася в нас на порозі з великим чорним мішком. Бека її впустила.

— Благословення вам, Тітко Лідіє, — привіталася вона.

Тітка Лідія не обтяжила себе формальностями:

— Я принесла все потрібне. Вийдете через східні ворота рівно о 6.30 ранку. Праворуч від воріт на вас чекатиме чорне авто. Вас вивезуть із міста до Портсмута, Нью-Гемпшир, там сядете на автобус. Ось мапа, на ній позначено маршрут. Зійдете в точці Х. Паролі: «Травневий день» та «Червневий місяць». Зв’язковий доправить вас до наступного місця. Ніколь, якщо місія буде вдалою, ті, хто вбив твоїх прийомних батьків, будуть викриті, якщо не притягнуті до відповідальності одразу ж. Тепер я можу сказати вам обом, що коли ви, попри всі перешкоди, дістанетеся до Канади, є серйозний шанс на те, що ви, можливо, — я кажу «можливо», — возз’єднаєтеся зі своєю матір’ю. Вона вже певний час про це знає.

— О, Аґнес… Господу слава, це було б так чудово! — тихенько мовила Бека. І додала: — Для вас обох.

— Я дуже вдячна вам, Тітко Лідіє, — відповіла я. — Я довго молилася про таку можливість.

— Я сказала: якщо все вдасться. Це велике «якщо», — застерегла нас Тітка Лідія. — Успіх не вирішено наперед. Перепрошую.

Вона роззирнулася, тоді важко опустилася на канапу.

— Я б попросила у вас склянку води.

Бека пішла по воду.

— Ви здорові, Тітко Лідіє? — запитала я.

— Вікова неміч, — відказала вона. — Сподіваюся, ви доживете до того, щоб відчути це на собі. Ще одне. Тітка Відала має звичку рано-вранці прогулюватися біля моєї статуї. Якщо вона побачить вас, убраних як Перлові Діви, то спробує зупинити. Мусите діяти швидко, аби вона не встигла здійняти галас.

— Але що ж нам робити? — запитала я.

— Ти сильна, — промовила Тітка Лідія, дивлячись на Ніколь. — Сила — це талант. Таланти слід використовувати.

— Тобто мені її вдарити? — перепитала Ніколь.

— Це якщо говорити дуже прямо, — сказала Тітка Лідія.

Коли Тітка Лідія пішла, ми розкрили чорний мішок. Там лежали дві сукні, дві низки перлів, два білі капелюшки, два срібні наплічники. Був іще стос брошур, конверт із гілеадськими талонами на харчі, жмуток канадських паперових грошей та дві кредитні картки. Два пропуски для воріт та контрольних пунктів. І ще два квитки на автобус.

— Думаю, я зараз напишу ту записку й піду спати, — сказала Ніколь. — Побачимося вранці.

Вдавала хоробру й спокійну, але я бачила, що вона нервує.

Коли Ніколь вийшла, Бека мовила:

— Я справді хотіла б поїхати з вами.

— Я теж дуже цього хотіла б, — відповіла я. — Але ти нам допоможеш. Ти захищатимеш нас. А я знайду спосіб витягти тебе звідси згодом, обіцяю.

— Навряд чи це можливо, — сказала вона. — Та я молитимуся, щоб вам усе вдалося.

— Тітка Лідія сказала: сорок вісім годин. Це всього лише два дні. Якщо зможеш сховатися…

— Я знаю де, — сказала Бека. — На даху. У цистерні з водою.

— Ні, Беко! Це надто небезпечно!

— Та я спочатку випущу всю воду, — сказала вона. — Через ванну в квартирі С.

— Якщо води не буде, Беко, вони помітять, — заперечила я. — У квартирах А та В. У нас одна цистерна.

— Одразу не помітять. Нам не годиться приймати ванну чи душ о такій ранній порі.

— Не роби цього, — попросила я. — Може, я просто не поїду?

— Ти не маєш вибору. Якщо залишишся, що буде з Ніколь? І Тітка Лідія не захоче, щоб тебе допитали й змусили розповісти про її плани. Тітка Відала захоче тебе допитати, а це просто кінець.

— Кажеш, вона мене вб’є?

— Врешті-решт, — сказала Бека. — Або хтось інший. Так уже вони чинять.

— Мусить бути якийсь спосіб забрати тебе, — не здавалася я. — Можемо сховати тебе в автомобілі або…

— Перлові Діви подорожують по двоє, — мовила вона. — Так ми далеко не зайдемо. Душею я буду з вами.

— Дякую, Беко, — сказала я. — Ти мені справжня сестра.

— Я уявлятиму, що ви пташки, які відлітають звідси. «Небесний бо птах віднесе твою мову…»

— Я молитимуся за тебе, — пообіцяла я. Це прозвучало якось неправильно.

— А я — за тебе, — легенько усміхнулася Бека. — Я ніколи нікого, крім тебе, не любила.

— І я тебе люблю.

Ми обійнялися, трохи поплакали.

— Тепер поспи, — мовила Бека. — Завтра сили тобі знадобляться.

— І ти йди спати, — сказала я.

— Я не лягатиму. Проведу для вас всеношну.

Вона пішла до себе й тихо зачинила двері.

61

Наступного ранку ми з Ніколь тихо вислизнули з дверей квартири С. На сході висіли рожеві й золоті хмаринки, цвірінькали пташки, повітря було досі свіже. Навколо не було нікого. Ми швидко й тихо пройшли доріжкою перед Ардуа-холом до статуї Тітки Лідії. Саме коли ми дісталися до неї, з-за рогу сусіднього будинку рішучим кроком вийшла Тітка Відала.

— Тітко Вікторіє! — звернулася вона до мене. — Чому ти в цій сукні? Наступна Церемонія Подяки лише в неділю!

Вона вдивилася в Ніколь.

— Хто це з тобою? Новенька! Джейд! Вона не повинна…

Тітка простягла руку й схопила Ніколь за низку перлів — та порвалася.

Ніколь щось зробила кулаком так швидко, що я майже нічого не побачила, і вдарила Тітку Відалу в груди. Та упала на землю. Обличчя її було біле, мов тісто, очі заплющені.

— О ні… — простогнала я.

— Допоможи, — перебила мене Ніколь. Вона схопила Тітку Відалу за ноги й затягла за статую.

— Схрестімо пальці, — сказала вона й взяла мене під руку. — Ходімо.

На землі лежав апельсин. Ніколь підняла його, поклала до кишені сріблястого плаття Перлової Діви.

— Вона мертва? — прошепотіла я.

— Не знаю, — відповіла Ніколь. — Ходімо, треба поквапитися.

Ми дійшли до воріт, показали перепустки, Янголи випустили нас. Ніколь не розгортала свій плащ, щоб не було видно, що в неї немає перлів. Далі по вулиці, трохи правіше, стояло чорне авто, як і обіцяла Тітка Лідія. Ми сіли, водій навіть не озирнувся на нас.

— Усе гаразд, панянки? — запитав він.

— Так, дякую, — відповіла я, але Ніколь перебила:

— Ми не панянки!

Я штурхнула її ліктем і прошепотіла:

— Не говори так до нього.

— Це не справжній Хранитель, — сказала вона. — Тітка Лідія не дурна.

Вона дістала з кишені апельсин, взялася чистити його. Повітря сповнилося свіжим ароматом.

— Хочеш? — запитала Ніколь. — Можеш узяти половину.

— Ні, дякую, — відповіла я. — Їсти його неправильно.

Зрештою, то було до певної міри священне приношення. Але Ніколь з’їла весь апельсин.

Я подумала, що це була помилка. Хтось помітить. Через неї