Маргарет Етвуд - Заповіти

середніх літ. У Канаді це була б дебела жінка середнього віку.

— Чого бажаєте? — звернувся до нас чоловік. Вочевидь, наше вбрання Перлових Дів його не вразило.

— Дві кави, будь ласка, — попросила Аґнес.

Він налив нам кави, штовхнув горнятка через стійку. Кава, певно, настоювалася весь день, бо гіршої я ще не куштувала, навіть у «Килимсні». Не хотілося дратувати чолов’ягу плюванням, тож я висипала в неї пакетик цукру. Стало ще гірше.

— Тепло, як на травневий день, — промовила Аґнес.

— Так не травень же, — відповів він.

— Авжеж, — погодилася вона. — Переплутала. Це ж червневий місяць.

Тепер чоловік усміхнувся.

— Вам треба у вбиральню, — сказав він. — Обом. Оті двері. Я відімкну.

Ми увійшли. То була не вбиральня, а сарай зі старими сітками, поламаною сокирою, стосом відер та задніми дверима.

— Щось ви затрималися, — промовив чолов’яга. — Клятий автобус, вічно запізнюється! Ось ваші речі. Ліхтарики. Сукні складете у наплічники, потім викину. Чекатиму надворі. Треба ворушитися.

Ми отримали джинси, довгі футболки, вовняні шкарпетки та туристичні черевики. Картаті сорочки, флісові шапки, водонепроникні куртки. Натягувати лівий рукав було важко: щось зачепилося за «О». Я бовкнула:

— От лайно! — А тоді: — Вибач.

Навряд чи я колись у житті так швидко перевдягалася, але, знявши сріблясту сукню й вбравшись у ці речі, стала почуватися більше схожою на себе.

Розшифрування показань свідка 369А

63

Наданий нам одяг видався мені вкрай неприємним. Білизна сильно відрізнялася від тієї простої й міцної, яку носили в Ардуа-холі: мені вона здавалася слизькою й гріховною. А зверху було чоловіче вбрання. Було так незатишно відчувати цю грубу тканину на своїх ногах без нижньої спідниці. Вдягати таке було гендерною зрадою, виступом проти Божого закону: минулого року чоловіка повісили на Стіні за те, що він вбирався у спіднє дружини. Вона про це дізналася й донесла на нього, як велів обов’язок.

— Я мушу це зняти, — сказала я Ніколь. — Це чоловічий одяг.

— Ні, — заперечила вона. — Це дівчачі джинси. У них інший крій, і глянь на цих срібних купідончиків. Точно дівчачі.

— У Гілеаді в це ніколи не повірять. Мене відшмагають, а то й гірше.

— Ми не до Гілеаду прямуємо, — сказала Ніколь. — У нас дві хвилини на те, щоб приєднатися до чувака на вулиці. Так що шмарклі підбери.

— Перепрошую?

Іноді я просто не розуміла, що говорить моя сестра. Вона засміялася.

— Це значить «будь хоробра».

Я подумала, що ми їдемо туди, де вона розумітиме мову. А я — ні.

Той чоловік мав побитий пікап. Ми втрьох влізли на переднє сидіння. Почалася мжичка.

— Дякую за все, що ви для нас робите, — сказала я.

Чоловік пробурчав:

— Мені за це платять. За те, що суну шию в зашморг. Я для цього застарий.

Водій, напевно, пив, поки ми перевдягалися: я відчувала запах алкоголю. Пам’ятала його зі святкових обідів, які влаштовував Командор Кайл, коли я була малою. Роза з Вірою іноді допивали те, що лишалося у склянках, Зілла — нечасто.

Тепер, коли я мала назавжди покинути Гілеад, я відчувала, що сумую за Зіллою, Розою, Вірою, за своїм колишнім домом, за Табітою. У ті старі часи я не почувалася позбавленою матері, але тепер саме такою й була. Тітка Лідія була мені матір’ю до певної міри, хоч і різкуватою — і я вже ніколи її не побачу. Вона сказала нам з Ніколь, що наша справжня мати жива і чекає на нас у Канаді, та я не була певна, що не помру дорогою туди. Якщо вийде так, я взагалі ніколи з нею не зустрінуся. Наразі вона була всього лиш розірваною світлиною. Відсутністю, порожнечею у мені.

Попри алкоголь, чоловік кермував вправно і швидко. Дорога була звивиста й слизька через мжичку. Ми долали милю за милею, над хмарами зійшов місяць, висріблив чорні обриси верхівок дерев. Час від часу траплялися будинки, або темні, або з одним-двома вогниками у вікнах. Я спробувала притлумити тривогу. А тоді заснула.

Мені снилася Бека. Вона сиділа в пікапі поряд зі мною. Хоч я не бачила її, проте знала, що вона тут. Уві сні я промовила:

— То ти все ж таки поїхала з нами. Я така рада!

Але вона не відповіла.

Розшифрування показань свідка 369Б

64

Ніч проминала в мовчанні. Аґнес спала, а чолов’ягу за кермом не можна було назвати балакучим. Гадаю, він дивився на нас як на вантаж, який треба доправити до місця призначення, а хто буде теревенити з вантажем?

Згодом ми звернули на вузьку бічну дорогу; попереду блищала вода. Ми зупинилися біля чогось, схожого на приватну пристань. Там стояв моторний човен, у ньому хтось сидів.

— Буди її, — скомандував водій. — Беріть свої речі, ось ваш човен.

Я штурхнула Аґнес під ребра, вона скинулася, прокидаючись.

— Уставай, сонце, — промовила я.

— Котра година?

— Час сідати у човен. Ходімо.

— Доброї вам дороги, — побажав водій.

Аґнес почала йому дякувати, але він її обірвав. Викинув із пікапа наші нові наплічники і зник, перш ніж ми пройшли хоча б пів дороги до човна. Я підсвічувала шлях ліхтариком.

— Вимкни світло, — тихо сказав чоловік у човні. Він був убраний у водонепроникний плащ, насунув каптур на обличчя, але голос здався мені молодим. — Тут усе видно. Не поспішайте. Сідайте посередині.

— Це океан? — запитала Аґнес.

Чоловік засміявся.

— Ще ні, — відповів. — Це річка Пенобскот. Скоро дістанетеся до океану.

Мотор був електричний, дуже тихий. Човен плив точно посередині ріки; у небі висів серп місяця, відбиваючись у воді.

— Дивися! — прошепотіла Аґнес. — Я ніколи не бачила такої краси! Наче доріжка світла!

У цю мить я почувалася старшою за неї. Ми вже майже вибралися з Гілеаду, тож правила змінювалися. Вона прямує туди, де не знатиме, як усе влаштовано, а от я повертаюся додому.

— Ми на видноті. Що, як нас хтось побачить? — запитала я в чоловіка. — Що, як вони розкажуть Очам?

— Люди тут з Очима не говорять, — відповів він. — Ми не любимо нишпорок.

— Ти контрабандист? — запитала я, пригадуючи розповіді Ади.

Сестра штурхонула мене в бік: знову погані манери. У Гілеаді уникають прямих запитань.

Чоловік знову засміявся.

— Кордони — просто лінії на мапі. Речі перетинають їх, люди також. Я просто кур’єр.

Ріка ставала все ширшою. Піднімався туман, береги здавалися розмитими.

— Ось вона, — нарешті мовив чоловік. Я побачила на воді темну тінь. — Це «Неллі Дж. Бенкс», ваш квиток до раю.

ХХІІІ. Стіна

Рукопис з Ардуа-холу

65

Тітку Відалу в коматозному стані знайшли за моєю статуєю стара Тітка Клевер та