Франк Тільє - Пазл

жінка одержимо писала те саме слово, до божевілля. Він допоміг їй встати. У неї була трохи згорблена спина і вона не могла триматися рівно. Молодий чоловік кинув важкий погляд на Філозу, що стояв у дверному отворі. Хлоя увійшла до кімнати, приголомшена цими написами — сотнями слів «Яків», якими були вкриті стіни.

— Ну що, це гра? — промовив Ілан, із докором подивившись на Філозу.

Той не відповів. Ілан почав знімати з неї гамівну сорочку.

— Може, не варто? — промовила Хлоя.

— Та чорт забирай, вона ледь тримається на ногах.

Він обережно розстібнув ремінці, застебнуті за спиною, звільнивши її руки. Жінка була дуже млява і не пручалась. На її штанях були великі засохлі плями. На додачу до гамівної сорочки їй обмотали руки скотчем, так, щоб вона не могла розтиснути кулаки.

— Це мерзенно,— скривився Ілан.— Яким чудовиськом треба бути, щоб таке вчинити?

Він намагався обережно відклеїти клейку стрічку. Задубілі пальці жінки розслабились.

Коли руки безвільно повисли уздовж тулуба, почувся звук падіння якогось предмета на підлогу.

З правої долоні пацієнтки випав новий ключ.

Приголомшений, Ілан підняв його. Він більше не ви­тримував. Він подивився жінці в очі з бажанням струснути її.

— Та хто ж ти така? Звідки цей ключ? Хто тобі його дав? Гадес, так? Коли ця клята гра припиниться?

Її обличчя нічого не виражало, очі дивилися в одну точку. Ілан більше не міг мислити раціонально, «Параноя» наче досі була присутня тут, посеред усього цього жахіття.

Молодий чоловік відчув, як хтось схопив його за плече.

Хлоя тягнула його до себе, вона стояла просто під камерою.

— У тебе з собою малюнок твого батька? — запитала вона.

Ілан вийняв аркуш із кишені.

Хлоя взяла і розгорнула його. Вона показала на літери «H» перед кожним числом, що означало довжину хвилі.

Н

Н

Н

Н

— На що вони тобі схожі? — запитала вона.

Ілан ще раз на них подивився.

— Я вже думав про це багато днів і ночей. Гадки не маю.

Хлоя показала пальцем на такі само літери «H», написані на стіні й оточені безліччю написів «Яків». Літери були розташовані точно так само, як і на закодованій мапі, якщо не враховувати того, що вони були ближче одна до одної. Їхні ніжки торкались одна одної та утворювали малюнок, що не залишав жодного шансу на двозначність.

— Драбина! — вигукнув Ілан.— Дідько, це ж зображення драбини, схожої на ту, що я використав для…

Він не закінчив речення і знову подивився на батькову мапу, беручи до уваги це відкриття.

Усе раптом прояснилось. Послідовність:

H 440

H 425

H 485

H 735

перетворювалась на:

Н Я

Н К

Н І

Н В

— Драбина Якова… Щось знайоме.

— Звісно,— втрутився Філоза.— Це з Книги Буття. З Біб­лії.

— І саме Біблію ти якраз знайшов у палаті 27,— додала Хлоя.— У палаті…

— Люки Шардона. Це безглуздо.

Хлоя подумала і випалила:

— У мене відчуття, що ми у грі, у «Параної» із дня так званого нещасного випадку з твоїми батьками…

Договорити вони не змогли. Жінка з довгим чорним волоссям піднесла руки до обличчя і з криком почала роздирати шкіру.

Філоза поспішив до неї і встромив їй у спину шприц. Він увів усю рідину.

Через п’ять секунд божевільна знепритомніла.

59

Вони принесли сплячу жінку до кімнати Хлої.

Вона важила небагато. За словами Хлої, її показники були стабільні. Серце билося нормально, дихання було рівне. Судячи з усього, речовина, яку їй вкололи, була потужним снодійним.

Тепер Хлоя лікувала нерухоме обличчя за допомогою антисептика і пластирів.

— Вона не промахнулась,— промовила вона.— Я вже бачила такі рани у шизофреніків та істериків. Охоплені галюцинаціями, вони врешті-решт починають нівечити власне тіло.

— Скільки їй років, як гадаєш? — запитав Ілан.

— Я б дала років сорок.

— Вона вкрай ослаблена,— сказав Філоза.— І не зможе завтра піти з нами до міста.

— Якщо треба буде, ми її понесемо,— відповів Ілан.

— Думаєш, нам вдасться вийти за такої кількості снігу?

— У нас немає вибору. Ніхто не приїде за нами до цієї лікарні з тієї простої причини, що ніхто не знає, що ми тут.

— Урешті-решт хтось помітить зникнення Гайгекса і, тим більше, копів, що його супроводжували.

— Звичайно. Але я не маю бажання чекати.

Раптом пролунала моторошна сирена. Гравці замовкли наче під гіпнозом. Усе світло за межами їхньої житлової частини вимкнулось. Навколо лунало клацання.

Троє гравців стурбовано переглянулись: Ябловські досі не повернувся.

— Може, він десь травмувався,— припустив Ілан, по­дивившись на Філозу.— Як він почувався, коли ти його залишив?

— Маю визнати, психологічно дуже погано. Але фізично він ще тримався.

— А я впевнена, що він у нормі,— заявила Хлоя нервовим голосом.— В усякому разі, краще, ніж вона. Ілане, можеш принести мої хутряні рукавиці? Одягнемо їй на руки і примотаємо скотчем, щоб вона знову не подряпала себе, коли прокинеться. Я не хочу одягати на неї гамівну со­рочку.

Ілан виконав прохання. Хлоя взялася ізолювати її руки із закривавленими нігтями.

— Я залишуся з нею. Все буде добре. Завтра ми будемо в безпеці, цілі і неушкоджені.

Ніхто більше не хотів говорити про Ябловські, наче він тепер став темою табу. Що могло з ним трапитись? Чому він не подає знаку?

Ілан повернувся до своєї кімнати. Він сів на ліжко, взявши до рук Біблію, знайдену у палаті 27. Вона пахла пилом і трохи селітрою. У цілковитій тиші, коли він торкнувся книги, в його голові виникли чіткі образи. Він чітко бачив, як батько вечорами читає йому цілі уривки з Біблії, сівши на край ліжка. Скільки Іланові було років? Десять, одина­дцять? Жозеф Дедіссе щоразу клав товсту книгу з чорною обкладинкою на нічний столик, цілував його в щоку і вимикав світло. Тоді Ілан нишком вмикав маленький ліхтарик, який він ховав під подушкою, накривався ковдрою і прочитував цілі абзаци.

Усе це справді існувало. І це було десь у його голові.

Ілан погладив підпис «Люка Шардон», зроблений чорною тушшю на обкладинці. Він уявляв Гайгекса, замкненого в палаті 27 кілька років тому, що робив такі самі рухи.

Він розгорнув книгу. Тоді швидко знайшов — наче в глибині душі знав, де шукати,— Книгу Буття, а конкретно уривок про Якова.

Через кілька хвилин до нього приєднався Філоза. Ілан звів очі.

— Отже… Ти досі переконаний, що ця бідолашна жінка — частина гри? — гірко сказав він.

— Не можу припинити думати про це, шукати якесь пояснення. І в мене одне є.

Ілан зітхнув.

— Яке?

— Уяви, що вона справді від самого початку була частиною гри. І коли Гайгекс убив Гадеса, вона опинилась у заручниках власної ролі, не спроможна вийти, без їжі і води. Змушена ходити під себе.