Франк Тільє - Пазл

— Так, приблизно. Якщо дивитися з вулиці, то це в кінці цього крила.

На цьому поверсі усе було закрите решітками: лампи, сходи, навіть коридори були розділені сіткою навпіл по дов­жині, щоб пацієнти з лівої частини не могли зустрітися з пацієнтами з правої.

— Кімната на тому боці, де вікна виходять на задній двір. Отже, ліворуч. Йдіть за мною.

Відстань від центральної сітки до стіни заледве сягала метра, іти поруч було неможливо. Ілан йшов першим, Філоза — останнім. Зі стелі та стін стирчали незліченні дроти, переплітаючись між собою, наче нейронні мережі. Ця лікарня була схожа на мозок зсередини, і Ілан зараз пробирався в найпотаємнішу його частину, захищену твердою, павутинною та м’якою оболонками. М’яка, жива субстанція, в якій зберігаються відповіді.

Він уже починав тривожитись, бо всі двері були замкнені, на замках були сталеві захисні пластини, а сталеві сітки захищали дверні петлі та ручки. Ці двері здавалися міцнішими, ніж на інших поверхах. На усіх дверях була лише ­вузька горизонтальна щілина з плексигласу, крізь яку можна було побачити, що відбувається всередині кімнати.

— Як таке пекло могло існувати? — пробурмотів Філоза.— Це гірше, ніж я бачив у Алькатрасі.

Ілан йшов повільно. Щоразу, проходячи повз двері, він зазирав усередину.

— Ми шукаємо «м’яку кімнату»,— сказав він, ідучи.— Саме там перебуває та чорноволоса жінка.

Вони замовкли і продовжили йти. Над ним, під сталевими сітками, потріскували лампи.

— Як думаєте, Гадес передбачив, що ми прийдемо сю­ди? — запитав Філоза.

Ілан указав ломом на камеру з правого боку коридору.

— Думаю, так… Також камера є у «м’якій кімнаті», де замкнена та жінка.

— У такому разі дівчина, яку ми шукаємо, точно є частиною гри.

Ілан обернувся і подивився йому в очі.

— Ти досі говориш про гру?

— Є гра, і є Гайгекс. Я не можу повірити у твою теорію стертої пам’яті чи чогось там іще. Це безумство.

— Коли ти побачиш, на що ця бідолашна жінка схожа, ти зміниш свою думку. Це просто ходячий труп.

— Тоді як ти поясниш її присутність у лікарні, що зачинена вже не один рік?

— Ніяк не поясню. Як і не поясню існування могил, датованих минулим роком, у дворі цього закладу. Запитай у Хлої.

Молода жінка підтвердила. Філоза зробив головою легкий рух вперед.

— Ці могили можуть бути лише декораціями.

— А ми, ми тоді хто? Персонажі коміксу?

Перед рішучістю Ілана Філоза вирішив за краще здатися.

— Побачимо. Ходімо далі.

Ілан зазирав до кожної щілини, метр за метром, коли раптом спинився:

— Вона тут.

Він схилився над маленьким плексигласовим прямокутником. Жінка справді була там. Вона лежала, скрутившись клубком, у своїй гамівній сорочці, обличчям до стіни. Її босі ступні нагадували засохлі корені дерева. На стінах із м’якою оббивкою Ілан зміг роздивитися чорні написи, які він раніше бачив на екрані через камеру. Він відійшов, щоб дати подивитися Хлої та Філозі. Останній скривився.

— От лайно…

На дверях була лише маленька ручка. Ілан потягнув за неї — марно. Він оглянув замок і витягнув із кишень усі Гайгексові ключі.

— Сподіваймося, що це спрацює.

Він почав по черзі пробувати ключі, регулярно зазираючи крізь щілину. Пацієнтка всередині проявила ознаки життя. Вона ледве підвелася, дивлячись на двері. Її очі нагадували два палаючі метеорити посеред спустошеного місяця. Хлоя спостерігала за цим дивним екземпляром не вору­шачись.

— Ми витягнемо тебе звідси,— прошепотів Ілан.— Ми витягнемо тебе з цього пекла.

Продовжуючи спроби, він кричав на ці маленькі шматки металу, жбурляв їх на підлогу. Його руки тремтіли перед замковою щілиною. Хлоя помітила його нервовість і трохи посунула його вбік.

— Із тебе досить. Дозволь мені.

Вона підмінила його, і через кілька хвилин залишалось визнати очевидне: жоден з Гайгексових ключів не відмикав ці двері. Ілан не хотів визнавати поразку. Про те, щоб піти назад і покинути її, не могло бути й мови.

— Коли я був у контрольному пункті, у Гайгекса була значно більша зв’язка ключів,— зізнався він.— Напевно, він десь заховав їх разом з викруткою та оранжевим комбінезоном.

— Ми ніколи їх не знайдемо,— визнав Філоза, своєю чергою дивлячись крізь щілину.— Йому вдавалося дурити нас увесь цей час. За зовнішністю розумово відсталого ховалась значно хитріша людина, ніж ми могли подумати.

Ілан узяв свій залізний прут і спробував вдарити ним по дерев’яних дверях, але через перегородку не міг нормально замахнутися і вкласти в удар силу. Його удари були неефективні. По той бік дверей нажахана жінка забилася в куток і підтягнула коліна до грудей. Гравці перепробували все, що можна було, але відчинити двері їм так і не вдалось.

— Скоро вимкнеться світло. Що будемо робити? — запитав Філоза.

Ілан поклав обидві долоні на двері, нахилившись обличчям до скла. Його погляд зустрівся з очима полонянки, і йому на мить здалося, що він побачив у них вогник життя.

— Ми не можемо покинути її тут.

— Ми можемо повернутися і…

— Ні. Точно має бути вихід. Він завжди є.

Він крокував туди-сюди уздовж сітки, наче лев у клітці, гучно стукаючи по ній залізним прутом. Ставши на коліна, Хлоя уважно оглядала замок. Раптом вона встала.

— Ілане, потрібно дещо спробувати.

— Якщо в тебе є ідея, я готовий.

— Той ключ, що у тебе на шиї…

Ілан вмить завмер. Він рефлекторно торкнувся рукою грудей і після паузи похитав головою.

— Ні. Це неможливо.

Хлоя простягнула руку.

— Спробувати не завадить. Дай мені його.

Молодий чоловік підкорився. Він розстібнув срібний ланцюжок і зняв з нього ключ.

— Знаєш, що означатиме, якщо двері відчиняться? — промовила Хлоя, беручи ключ.— Що Філоза мав рацію. Що ця людина — всього-на-всього добре загримована акторка, і вона є частиною заключної фази гри.

Вона просунула маленький шматок металу в замок. Ілан затамував подих, поки Хлоя провертала ключ. Почулося клацання.

І двері відімкнулись.

Молодий чоловік відмовлявся у це вірити: він знайшов цей ключ посеред Парижу! Гра досі тривала. Він попросив своїх двох супутників не рухатись і першим увійшов до «м’якої кімнати».

Там було ще холодніше, ніж у коридорі.

Пацієнтка була пригнічена, на подертому обличчі засохлі корки. Шкіра на щоках обтягувала кістки. Вона не могла бути акторкою — забагато страждання в погляді. До того ж цей нестерпний запах сечі. Ілан більше не думав ні про «Параною», ні про низку подій, що привели його сюди. Він підійшов з єдиною метою — допомогти цій бідоласі.

І що ближче він підходив, то сильніше було відчуття, що він її знає. Що вже розмовляв з нею. Уже торкався її…

— Я тут для того, щоб допомогти вам,— сказав він лагідним голосом.— Ми виберемося звідси, гаразд?

Вона не реагувала. Її чорні зіниці були розширені, а білки очей налиті кров’ю. Її накачали наркотиками? Ілан бачив на стінах написи «Яків», що танцювали навколо неї. Він уявив, як ця нещасна