Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

разу. А як на вулиці бачив когось зі своїх бивших сослуживців, завертав у перший встрєчний провулок.

Почав щоранку випливати на човні й ловити бичків. Ну, хоч сім’я не голодна. Тільки й самому вже через два тижні ті бички поперед горла стояли. Добре, хоч літо: овочі, город. А далі що буде? Де брати дрова, уголь? Як зиму пережити?

А то, було, ходив на той бік Варварки. Бабки на лавках уже мене впізнавали, здоровкалися. Якщо їх на лавці було більше, як одна, перезирались і хитали головами. Та жодна не була похожа на ту осоружну Марію Іванівну. А вона — як у воду. Чи як у землю? І знаєте, шо? Якось пішов я на кладовище. Ходив-ходив і таки знайшов могилку. Але фотографії на ній не було. Просто камінь із написом: «Реус Марія Іванівна. 1880–1961». І чомусь не хрест на могилці, а іржава залізна зірка. Як у якогось воєнного, ветерана війни.

Я, конєшно, ні в шо таке не вірю. Але от уже тепер — після всього — буває, думаю: а може, вона справді з того світу прийшла, щоб мене заставити поміняти жизнь свою? Та й те, що вона мені підказала про вбивство і про те, що з цих дівок уже людей не буде… Словом, коли вже зовсім погано, я її згадую… А зовсім погано людині, котра ніде не робе, буває кажний день.

Я б, чесне слово, спився од такої жзизні. Но не люблю ні водки, ні вина. А пивом… Де ж його візьмеш, те пиво? Щоби багато пива випить, багато дєнєг треба. А їх уже геть нема. Геть.

І знаєте, це все — мєлочі жизні. Найстрашніше, що ти от живеш у своїй великій і могучій країні, а нікому не нужен. Ти — як ворог. Як шпіон. Ти чужак. І всім плювать, шо ти дуже хочеш робить, що готовий піти на любу должность, бо… Ну, бо як же це: молодий здоровий чоловік — і ніде не робе? Уже й без вихідних готовий був працювати! А — нема.

І тільки через три місяці побачив мене Васька, сусід, на городі.

— Що це ти, Ревміре, цілими днями вдома? — питає, наче не знає, наче я до нього не ходив в автороту — з начальником отдєла кадрів говорив.

— А де ж мені бути? — відповідаю.

— А ти знаєш, — каже, — приходь до мене завтра в автороту. З самого утра, — каже. — Щось придумаємо.

І приставте собі: я ледь не заплакав. Нічого йому не сказав, тільки кивнув, шо, мол, прийду.

Він мені придложив бути начальником над сторожами. Словом, стежити, щоб шофери та механіки не крали в автороті. Де ж таке видано, щоб вони не крали? Але вибирать мені не було з чого. Я згодився.

Це вже потом я взнав, що він про мене говорив зі Степаном Пилиповичем, і той дозволив. Ну, чи був не проти…

Що ж… Я його понімаю. Соритися з міліційою йому не можна. У нього машини, шофери, план. А якщо начальник міліції буде мати зуб, не залишиться нічого: ні машин, ні шоферів, ні плану. Общім, крепче за баранку держись, шофьор!

Розділ 19

Наш батько дуже добре водить машину. Весело, швидко і при тому страшенно обережно. З ним цікаво. Та нам він і кілометра не дав проїхати за кермом.

— Це — чужі землі, нас тут не знають. Будемо вже вдома їздити, — сказав.

Описувати нашу подорож я не буду. Та й нічого описувати. Просто їхали-їхали, купались у Дніпропетровську в Дніпрі й знову їхали. Щодо того купання, то я знову, як колись у Києві, був страшенно здивований. Мені все не йшло з голови оте «редкая птица долетит до середины Днепра». Видно, Гоголь ніколи не був у нас, на Півдні. Навіть у нас чайки заввиграшки перелітають через річку. Тож у них, у Дніпропетровську, навіть ми на веслах могли би по кілька разів туди-сюди ходити…

Приїхали ми додому аж увечері. Тільки поїли, аж тут батьків звуть до сусідів на складчину. Останні літні дні, у волейбол дорослі грали без нашого батька, ну, і без мами, ясно. Вона ж на нас чекала, їсти готувала…

Ми діждалися, поки вони зникнуть на Інниному подвір’ї, й подалися на поляну. Нашої відсутності ніби ніхто й не помітив. Тільки коли я почав розпитувати, чи приїхав Санька, Женька сказав, що вчора бачив його. І відразу спитав: «А куди він їздив?». От чесне слово: літо — це такий час, коли люди непомітні. Тут були, тут уже нема, а тут уже знову є.

Коли перші язики багаття лизнули небо, з’явився і Санька. Високе вогнище кидало криваві відблиски на його лице.

— О, Санька! — вигукнув Женька. — А куди це ти їздив, що я й не помітив?

— У піонерському таборі був, — швидко сказав я, поки Санька не встиг відповісти.

— А, — Женькину цікавість було цілком задоволено.

Надалі до цієї теми ніхто не повертався, бо дуже швидко з’ясувалося, що й нас із моїм малим тут довго не було. І що ми нічого не знаємо про варварські події. Усі почали наввипередки ділитися своїми знаннями, міркуваннями та версіями. А що ніхто доладу нічого не знав, то виходила якась плутана й химерна картина, в якій одна новина перекреслювала іншу, все це не трималося купи, все повставало проти здорового глузду.

— Її задушили піонерським галстуком!

— Ні! Вони хотіли її задушити, запхали їй галстук у рота.

— Правильно! А потім той галстук знайшли в неї у шлунку.

— Не у шлунку, а у стравоході.

— Вона п’яна була, тому і проковтнула галстук.

— Вони її спеціально напоїли! Вона раніше не пила!

— Вони її подушкою душили.

— Це все — Танькина мати винна.

— Її там не було! Вона на роботі була. І ні Танька, ні Галка не сказали в суді, що курей віддавали їй до ресторану.

— Ну, ти псіх! Та вона ж усе організувала!

— Та ніхто ж цього не підтвердив!

— Ну, то шо? А хто організував? Танька? Хіба ж таке пустоголове щось може організувати?

— Та убивство ж організувала! І запросила Свєтку й Галку, і напоїла.

— А кажуть, що вони й самі не хотіли її вбивати. Просто знали, що вона про все розбовкала слєдователю. А почали випитувати — а вона й каже, що як її ще спитають, то всьо рамно все розкаже…

— Ой, ну ти псіх! Ну, шо ти кажеш? Ну, ти там був? Ти там