Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

Я ходив і ходив. Увечері спека спала, бабусі повиповзали на лавочки: де по дві, де по одній — сиділи й дивилися на світ… Марії Іванівни серед них не було. До тих бабусь, які сиділи самі, я підсідав і розпитував.

— Оце жара! — казав я.

— Ой, і не кажіть!

— Як воно все ще не повигорало?..

— Ой, і не кажіть!

— А Марія Іванівна казала, що раніше ще й не така жара була.

— Марія Іванівна? Та знала… Вона таке знала…

— Яке?

— Еге-ге! Яке! Всяке знала. З нею краще й не розмовляти було, бо все знала, навіть що ти їй і не скажеш, а все одно знала.

— А це ви про яку Марію Іванівну? — ставив я хитрий вопрос.

— Та про яку! Вона одна у нас була, Марія Іванівна. Одна така…

— Яка ж така?

— Ну, котора все знала… Чого й не можна знати…

Я не можу сказати, що всі розмови були такі самі, та результат — однаковий. Усі її пам’ятали, всі казали, що іншої такої нема. І взагалі іншої Марії Іванівни тут не знали.

Коли б то не я з нею розмовляв, а хтось розповів мені, я б уже рішив, шо то все — людські видумки. І чим далі, тим страшніше для мене виходила ситуація. Що я тут міг зробити? Як викрутитися? Завтра спитає мене начальник:

— Що за така Марія Іванівна? Фамілія є у неї?

І мені нічого буде відповідати. І посовітуватися ні з ким. Бо нема такої людини, з якою я міг би посовітуватись.

А спитав він мене зовсім про інше. Як тільки я в дев’ять часов зайшов до нього в кабінет, він так прямо і спитав:

— Де остальні документи по дєлу?

— У сейфі, — відповів я.

— Ну, так принеси.

Я помовчав, а потім просто сказав:

— Єсть! — і вийшов із кабінету.

Була тільки одна можливість урятуватися — це попросити Петровича, щоб він відкрив сейф своїм ключем. Але Петровича на службі не було. Знаючи, де його ключ від сейфа, я поліз у стіл, а шухляда — на замку! Там пустяковий замочок, а все равно. У мене там цвяхи у столі, — я дістав одного, зігнув, поколупався й одкрив ту бісову шухляду. А там — порожньо! Петрович забрав ключа зі собою!

Я вийшов надвір — до курилки: там його нема. Пішов до дежурного:

— Петрович не приходив?

— Та ти шо, Ревмір! — ошкірив дєжурний зуби. — Він же в отпуску, в Криму!

То он воно як! Ну, я не можу сказати, що сильно вже хотів туди, в той Крим, їхати. Але, як узнав, що мою путівку віддали Петровичу, так гірко стало. Виходить, діствітєльно, це мені не поощрєніє давали, а як курці зерно. Щоб не нашкодила. А Петровичу? Невже тільки для того, щоб він ключ від сейфу завіз? Нє. Просто, щоб мене доїсти…

— Пиши об’яснітєльну, — сказав мені начальник, коли я доповів йому, що не можу достати дєло із сейфа.

Я мовчав. Він мене цьою об’яснітєльною стукнув — як водою облив. Ви ж понімаєте, що це значить? Це разслєдованіє. Це під суд можуть оддать.

— Отут сідай зараз і пиши. Бо знову завієшся несуществуючих бабушок шукати… Які назвалися Маріями Іванівнами.

— Степане Пилиповичу… — почав я.

— Я знаю, шо я Степан Пилипович! — гримнув він. — Знаю. І знаю, шо для тебе закон — як дишло. Хочу — лізу в чужий город, хочу — ключі від сейфа таскаю зі собою, де хочу… Та ще й гублю, де попало. Ти шо, в бірюльки прийшов гратись у правоохранітєльні органи? Чи право защищать? Давай пиши. Кончилися бірюльки.

От шо значить ковбаска сирокопчена в Лідії Інокентівни! Таке зло мене взяло!

— Да!.. — тихо промовив я, сідаючи за приставний столик. — Хароша, видно, ковбаска в Лідії Інокентівни…

— Шо?! — просто визвірився він. — Так це ти, замєсто приступлєнія розкривать, за мною слежку вів?

Я мовчав і писав об’яснітєльну, хоча руки у мене тремтіли й у голові тіпало так, наче там куранти били. Мовчав і він, розглядаючи мене. Ну, це я так думаю, що він мене розглядав. Бо сам очей не підводив. Сидів писав: «…десь випали з кармана при ісполнєнії служебних обязаностєй…».

— Ревміре, — знову заговорив начальник, — ти шо, ідіот? Ти справді думаєш, шо тобі хтось повірить?

«…свою вину признаю, готовий понести наказаніє…» — писав я.

— Ох, жалко ж тебе, дурака, — сказав начальник таким тоном, ніби йому справді мене жалко. — Ладно. Порви.

Тут уже я підвів на нього очі. Нє. Не жалко йому було нікого. Ні мене, ні Свєтки — нікого. Тільки себе. Злякався.

— Тіки ти ж понімаєш, старшина, шо ми з тобою вже не сработаємся? Понімаєш, не зможу я тобі довіряти. На ось, — він простягнув мені чистий листок. — Пиши рапорт про увольнєніє.

Я улибнувся йому прямо в рожу і написав рапорт.

Отак я перестав бути міліціонером.

Та й добре, спочатку думав. Знайду якусь нормальну роботу, щоби шість робочих днів, сім годин на день… Ага! Так вони й кинулися давати мені роботу. Всі боялися Степана Пилиповича. Всю Варварку обійшов. І у прокуратурі, й у суді був… Ніде й нікому я не потрібен. Гроші танули, і, чим годувати жінку та сина, не уявляв. А головне — стаж виявився перерваним. Поїхав у город, почав там ходити.

Ну, спершу до Васільєва поткнувся. Він же мене сам приглашав на роботу. На місці його не оказалося. Я прождав був цілий день — не діждався. Ну, думаю, а шо ти хотів, Ревміре? Це ж не хто-то такий, а сам Васільєв. Ще раз прийшов. Зустрів його у дверях — їхав на проішествіє. Я до нього: так і так, я такий і такий. Помните, у Безпалої ви мене приглашали у вас поработать в отдєлі? І приставте: він на мене подивився, як на ідіота. Навіть хуже. Як на мертвого ідіота.

— Ви шо, — каже, — старшина, шуток не понімаєте?

Пішов я по інших отдєлах. Мене всі знали по фамілії, а розмовляти й не хотіли. Сахалися, наче в мене холера.

Коли стало ясно, що в міліцію мене вже не візьмуть, почав ходити по різних інших припріятіях. Нє. Нікому не нужний. Вони про мене нічого й не знали, але… Хто ж це сам іде з міліції, думали. А якщо пішов, то вже, видно, чи прокрався, чи ще щось хуже. Кому такий клопіт нужен? Нікому не нужен бивший міліціонер! Тільки до Степана Пилиповича я не звернувся ні