Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

просто навпроти їхньої нірки. Дороблики тим людям нічого не могли зробити, бо люди були великі та дорослі, вони навіть не бачили доробликів, як не бачили й русалок у річці та степових непосидючок. Навіть коли непосидючки котилися повз людей, ті дивилися на них і бачили тільки перекотиполе.

— Зачакловані були, — повторив мій малий (видно, вже засинав).

— Так, — підтвердив я. — А потім й у тих людей знайшлося дитятко. Мале доробленя страшенно зраділо: «Я буду з ним гратися, ми подружимося! — лементувало воно. А батьки його зовсім не зраділи. «Якщо в них з’явилися діти, — сказав тато-дороблик, — то вони вже нікуди звідси не підуть. Тепер вони вважатимуть нашу землю своєю». «Як? — вигукнуло доробленя. — І річку вважатимуть своєю?» «Так, — відповіла мама-дороблиха, — і річку». «І небо вважатимуть своїм?» «І небо», — сказала мама й заплакала. І мале доробленя також заплакало. Воно заспокоїлося тільки під вечір. А коли батьки його заснули, мале доробленя вилізло тихенько з нірки й пішло до людей. Воно ще не виросло як слід, але вже вміло пускати іскри крізь скло і рухати різні предмети. А ще воно вміло те, чого не вміє ніхто з людей: залазити у сни і лякати дітей, які сплять. Бо діти людські вві сні могли доробликів бачити. А дорослі — вже не могли. Вони взагалі, коли виростають, багато чого перестають бачити.

— І вони самі ображають своїх дітей, — сказав мій малий зовсім сонним голосом. — Вони брешуть…

Я мовчав, чекаючи, поки він востаннє за сьогодні виговориться.

— А коли потім, то… — сказав малий уже щось зовсім незрозуміле. — Хіба ж нє? Треба зразу, швидко-швидко… Зовсім викинути яйця… Там найгірше… Викопати лопатою…

Він іще сказав щось, що ніяк не ліпилось у слова, а тоді замовк і далі вже рівно та спокійно дихав, як людина, котра прийняла важливе рішення й перед його виконанням мала право на здоровий сон. У хаті було зовсім темно, та я бачив його біле обличчя: вмиротворене, спокійне і таке смішне. Коли мій малий спить, він дуже симпатичний. Аж не віриться, яке це одоробло, коли воно прокидається.

Розділ 18

От так от! За моє жито мене ж і бито! Приставте тільки. На слєдущий день начальник визиває мене до себе. Це, канєшно, понятно. Хто ж розкрив приступлєніє? Я йшов до нього, не забувши нічого, та все ж волнувався, бо мало шо на нього найде! Нічого не найшло. Сухо так поздоровкався зі мною і наказав через два часа принести йому повний отчот по дєлу. І все дєло разом із ним. Я сказав: «Єсть!» — і вийшов. Обсуждать було нічого, а боятися — було чого. Ох, було! Ну, я надіявся, що пронесе.

Але не того, як оказалося, боявся.

Спочатку знову з ключем від кабінету вовтузня. Де той Петрович? Знову нема на робочому місці. Тільки почав писати отчот, зразу подумав про те, що писатиму далі. Ну, ясно — про Марію Іванівну. Я ще вчора поняв, шо мене надурили. І це могло бути тільки одне: якась сусідська баба мене розіграла. Видно, впізнала, що я міліціонер, ну, і навела. Треба було пройти по хатах навколо хати Безпалих, подивитися на всіх бабусь і найти ту, шо розіграла. Мені побоку, що мене обдурили. Мені потрібно було знайти її, щоб оправдать свої дальші дєйствія.

Потім мені прийшла ідея в голову, я сховав у шухляду сторінку з заголовком «Отчот» і пішов у загс. Почекає начальник. У загсі зайшов зразу до завідущої — Наталі Петрівни. Посиділи кілька минут, вона пробувала з мене витягти якісь дані про вбивство (ясно, що вся Варварка вже про це теревенила). А тоді я спитав її те, що хотів:

— Наталю Петрівно, мені потрібні дані про всіх бабусь, які народились у прошлому столітті й живуть недалеко від Безуглих.

— Ох, нічо собі! — сказала вона. — Так це лучче в паспортний стіл. Там у них прописані всі.

— Це я знаю, — відповів я (не міг же я їй сказати, що тільки поткнуся туди, як моєму начальнику все стане звісно). — Але ж і у вас є дані?

— Ну, є, тільки ж це шукать скіки!

— А ви поручіть якійсь дєвочці, ми з нею вдвох бистро все переглянемо, — запропонував я.

— Та якій же дєвочці?! Знаєте, скіки у них роботи!

— Ну, Наталю Петрівно! Ви ж понімаєте, що це не для мене лічно. Це ж по службі.

І через час я вже знав адреси трьох бабусь, які жили на сусідніх вулицях: Анастасії Гордіївни, Євдокії Степанівни та Марфи Теодорівни.

А ще через час я вже знав, що жодна з них не похожа на Марію Іванівну. Шукати когось, хто живе дальше, було бесмислено. Бо так довелося б усіх старух Варварки передивлятися.

Якщо людина живе за п’ять хат від Лідії Інокентівни, що там вона може знати про город покійної Марії Іванівни? А та, що може знати, може жити вобще під ізвєстковим заводом. Чи біля садіка. Чи вошце, де попало.

Довелося вертатися ні з чим і придумувати, як далі викручуватися.

— Ревміре, тебе начальник спрашував, — сказав мені дєжурний по отділєнію.

— Хорошо, — кинув я й пішов до себе.

Сів за стіл, витягнув сторінку з назвою і побачив, що її хтось виймав. Хтось лазив у моєму столі. І масним пальцем цапав мій отчот. Не іначє — начальник. Він любить їсти у своєму кабінеті. Це всі знають. А щоби помити руки, треба йти аж на подвір’я, до гаража, де в нас умивальник для Скитова. Тобто він для всіх, конєшно, та Скитов постійно видьоргується: «Мій умивальник, мій умивальник…» Ну, з начальником він, понятно, не видьоргується.

Я вирішив не ходити до Степана Пилиповича, поки сам погукає. Почав писати отчот і забув про час. У найскладнішому місці написав так: «На лавочці сиділа стара жінка, яка назвалася Марією Іванівною. Вона і сказала про те, що вони її вбили». Ну, і так далі.

Коли закінчив, подивився на часи — так було вже три. Я взяв отчот і пішов до начальника. Та його не виявилося на місці. Спустився на перший поверх і спитав дежурного по отдєлєнію. Той сказав, що начальник пішов на обід. Наказав, щоб я на нього чекав.

— І ще сказав… — дєжурний зам’явся. — «Я його довше чекав».

Він так і не з’явився до кінця робочого дня. Я чекав на нього до п’ятої, а потім пішов блукати по вулицях навколо будинку Безпалих. Я мусив знайти ту, котра назвалася