Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

— Ага! Не був. А чого тоді її вбили? Ну, чого?

— Бо Танькина мати їм наказала.

— Ти сображай, що кажеш! Щоб рідна мати свою малолєтню дочку заставила вбити людину?

— Кажуть, вона навіть не знала про те, що вони збираються її вбити.

— Ти шо, псіх? «Кажуть»! Ти більше вір тому, що кажуть.

А може, вони і справді не збиралися її вбивати? Може, просто не вміли керувати багаттям? Бо якось воно все по-дурному: піонерським галстуком… У мене бігли мурашки по шкірі. І малого трусило.

— Ну, це ж вона все організувала. Сама — на роботу, а їм наказала… А вони, дури, й раді стараться!

— Мати там тоже шестьоркою була. Там усе організував следователь із города. Він пішов до Свєтки, кабуто розслідує діло, а та в усьому призналася. Тоді він сказав Танькиніи матері…

— Ніякого слєдователя не арештували!

— Бо ніхто з них його не знав — тільки Танькина мати, а вона не розкололася.

— Його ще Ревмір бачив, як він ходив до Свєтки!

— Ага! Ти ще Ревмірові вір! Може, він до Свєтки й не того ходив!

— А чого?

— А того!

— А Ревміра навіть із міліції вигнали! Думаєш, просто так?

— То ти хочеш сказати, що мати Танькина ні при чом?

— Як ні при чом, коли курей вона в ресторан свій забирала?

— Шо, случайно «Піскарь» закрили на цілий місяць? Там міліція таке накопала! З конфіскацією!

— Ну, ти псіх!

Одне слово, зрозуміти щось було важко. Та ми з моїм малим уже багато чого знали й раніше, тому якось розібрались. Утім, лишалося чимало і нез’ясованого. А з’ясовувати… От ніякого бажання! Принаймні можу сказати одне: таких страшних балачок на нашій поляні ще ніхто не чув. Це вам не «в чорному-чорному лісі стоїть чорний-пречорний придурок»!

Інна цілий той час мовчала, на мене ні разу не глянула, і її обличчя теж, як у всіх, спалахувало багряними плямами. Вона була схожа на відьму. А хто з нас був схожий на щось краще? Чому вона мовчала? І чому мовчав Санька? Жодного слова не зронив! І теж на мене не дивився.

Я б і сам на себе не дивився, навіть якби міг. То все була моя вина, мої ігри. Я міг її врятувати. Я міг її врятувати! Не в чужі ключі треба було гратись, а сказати про неї — хоч би й батькам. А що б вони вдіяли? Мама… Мама нічого б не робила, знала би, що батько все візьме на себе, сам усе зробить. Піде… Куди? У міліцію? Не пішов би він. До Ревміра?

І до Ревміра не пішов би. До матері Свєткиної? Ну, може. А може, й ні. Та і що б це дало? Хіба Свєткина мати нею керувала?

І що я зразу про батьків? Я теж уже не Юрка. А сам я знову виявився таким же, як і батько. І туди б не пішов, і тим би не сказав… Хіба до Свєтки. Чи до Іри. І попросив би її погукати Свєтку. І разом би побалакали… Та хто я для неї такий, аби зі мною балакати й у всьому зізнаватись!

І все ж таки ні Інна, ні Санька на мене не дивилися. Хотілося встати й піти до берега, впасти у воду і лежати в ній, доки з мене змиється все гімно. Та я знав, що воно не куряче й не собаче. І знав, що не змиється. Ніколи. І того разу на поляні я мав такий настрій (пам’ятаєте, коли я малого на Садовій у живіт ударив?), і цього разу. І раптом я для себе чітко зрозумів: я поляни не люблю…

Мій малий спочатку намагався ставити якісь запитання, та відповіді швидко так його налякали, що він сидів закляклий, притиснувшись до мого плеча, і мені передавалося його тремтіння. Я дуже хотів піти із Санькою по дрова, щоб розпитати, як він з’їздив, чи знайшов батьків, але знав, що малий без мене все одно не залишиться. Та і як би я із Санькою розмовляв? Якщо він на мене навіть не глянув! Коли людина не знає, що робити і що думати, вона тільки запитання собі й ставить. І все риторичні, на які відповідей немає.

По дорозі додому на темній вулиці мій малий стискав мою руку так, що вона, певно, побіліла. Інна весь час мовчала. Ні пари з уст!

На Інниному подвір’ї стояв п’яний гамір. Ми вирішили не йти до своєї темної хати, а пішли проводжати Інну.

— А ви й досі не спите? — вигукнула мама. — Та як же так? Ви ж із дороги!

Вона вискочила з-за столу і повела нас додому. Іншим разом це б нас, напевно, неабияк розлютило. А тут я був майже радий, що не треба йти до хати самим. Малий навіть відпустив мою руку, яку щосили стискав од того самого часу, як ми залишили поляну. По моїй руці побігли рясні кусючі мурашки.

— Голодні? — спитала мама, щойно ми переступили поріг свого дому.

Я й не збагнув, що відповісти, як мій малий вигукнув:

— Дуже!

Він просто боявся лягати в ліжко. Утім, я бачив, що його вже трохи попустило — не такий нажаханий, як надворі. Їв він через пень-колоду, бо насправді ми перед поляною наїлися, мов коні. Проте заспокоювався, повертався до життя. Хай і не аж так, щоб не погукати мене із собою надвір. Так мені здалося.

— Вов, — сказав він. — Ти не хочеш надвір?

Я засміявся й пішов до дверей. Він — за мною. На городі було тихо, кури спали за зачиненими дверима, а двері було підперто руків’ям старої іржавої сапи, світив місяць, небо тут і там перекреслювали метеорити. Зорепад. Серпень. Незабаром до школи. Ще одне літо проминуло. І цього разу не залишило по собі нічого доброго. Навпаки, багато страшного й огидного відбулося. Я подумав: якби зараз оголосили, що наші космонавти полетіли на Місяць, я, може, не так би й радів, як радів, коли полетів Гагарін. Усі тоді наче п’яні були: люди на вулиці повибігали, обіймалися, реготали без жодної причини; навіть мій малий, хоч і не дуже розумів, про що йдеться, аж падав од сміху на пісок і качався по вулиці, тримаючись за живіт і розвозячи по мармизі сльози брудною рукою.

— Ми — пєрвиє! Ви розумієте, що ми пєрвиє в мірє! Ще трішечки, ще одна спроба — і ми на Місяці! — кричав тоді мій батько, й ціла вулиця