Дейв Еггерс - Сфера

у «Сфері» багато говоримо про Досконалість, хоча навіть ми, сфероїди, поки що добре не знаємо, що ж означає ота Досконалість, але, думаю, вона щось таке і є: об’єднання послуг і програм, що їх розділяє лише якийсь дюйм. Ми стежимо за дітьми заради їхньої безпеки, ми стежимо за дітьми заради їхньої успішності. А тепер ми просто зв’язуємо ці дві нитки. Роблячи це, ми пізнаємо дитину цілісно. Все дуже просто і, дозволю собі сказати, таки досконало.

Мей стояла посеред західної частини кампусу, розуміючи, що марудиться лише задля того, щоб побачитися з Енні. Годинник показував 13:44, було значно пізніше, ніж вона думала з нею зустрітися, тож тепер переймалася, що могла її проґавити. О другій годині Мей мала відвідати д-ра Віллалобос, і це забере трохи часу, бо лікарка застерегла, що справа відносно серйозна, але здоров’я не стосується. Думки про Енні та лікарку відсунули на задній план Френсіса, що, хоч як це дивно, раптом видався їй знову привабливим.

Мей навіть дуже добре розуміла, що з нею сталося. Френсіс худющий, м’язовий тонус нульовий, підсліпуватий, відверто схильний до передчасної еякуляції; та лише тому, що очі Джекі хтиво заблищали, Мей знову закортіло побути з ним наодинці. Привести його до себе в кімнату, як тієї ночі. Якась дурнувата думка. Треба прочистити голову. Здається, доречно показати й розповісти про нову скульптуру.

— Ось на що нам треба поглянути, — сказала Мей. — Цей твір мистецтва створив славетний китайський скульптур, який у себе на батьківщині часто-густо конфліктував із владою. — І тут Мей не змогла згадати імені того митця. — До речі, хочу подякувати всім глядачам, які надіслали сумні смайлики тамтешньому урядові на знак протесту проти переслідування митця, а також проти обмежень інтернет-свобод. Ми відправили понад сто вісімдесят мільйонів сумних смайликів лише зі США, і, будьте певні, це подіє на режим.

Мей і далі не могла пригадати імені скульптора і відчувала, що цей недолік ось-ось помітять. На зап’ясті з’явилося: «Назви ім’я». І самі ж його повідомили.

Спрямувала об’єктив на скульптуру, і кілька сфероїдів, які стояли між нею й тим творінням, відійшли вбік.

— Ні-ні, все добре, — сказала Мей. — Ви тільки допомагаєте зрозуміти розміри. Стійте там, — попросила вона, і сфероїди знову поставали біля скульптури, скидаючись на карликів.

Скульптура була чотирнадцять футів заввишки, створена з геть прозорого плексигласу. Хоча більшість попередніх робіт цього митця мали концептуальне вирішення, цей твір виявився однозначно предметним: велетенська рука, завбільшки з автомобіль, випиналася з великого прямокутника або, може, тягнулася крізь нього; глядачі здебільшого асоціювали ту геометричну фігуру з комп’ютерним монітором.

Твір називався «Дотягтися задля добра людства», й одразу після відкриття багато хто відзначав його серйозність, аномальну для типових робіт митця, що мали похмуро-сардонічний характер, натякаючи зазвичай на сміхотворність піднесення Китаю і пов’язану з цим пиху.

— Ця скульптура насправді б’є сфероїдів у саме тім’ячко, — сказала Мей. — Чула, начебто вже не один, побачивши її, плакав. Як бачите, людям подобається тут фотографуватися. — Мей побачила сфероїдів, які стояли перед велетенською рукою, і здавалося, ніби рука до них тягнеться, ніби хоче їх піднести. Мей вирішила взяти інтерв’ю у двох глядачів, які стояли біля розчепірених пальців скульптури.

— Отже, тебе звати?..

— Джіно. Працюю в «Епосі Машин».

— І як ти розумієш цю скульптуру?

— Я не мистецтвознавець, але, на мою думку, тут усе досить очевидно. Автор намагається сказати, що нам треба дізнатися про більше способів, як дотягнутися до людей крізь екран, хіба не так?

Мей кивала головою, бо майже всі у кампусі розуміли цей твір саме так, але вважала, що про це можна поговорити на камеру для менш обізнаної у тонкощах мистецької інтерпретації аудиторії. Спроби зв’язатися з митцем після встановлення скульптури не мали успіху. Скульптуру замовив Бейлі, але потім казав, що він тут ні до чого і не прикладав руки — «знаєте мене і мої каламбури» — ні до вибору тематики, ані до виконання. Але був у захваті від монументального твору і страшенно хотів, щоб скульптор приїхав до кампусу і розповів про свій твір, але мистець відповів, що не може ні приїхати особисто, ні навіть провести телеконференцію. «Нехай скульптура говорить сама за себе», — сказав він. Мей звернулася до жінки біля Джіно.

— А тебе як звати?

— Рінку. Теж із «Епохи Машин».

— Ти згодна з Джіно?

— Так. Маю на увазі, що робота дуже душевна. Нібито нам потрібно знайти більше способів для єднання одне з одним. А екран перешкоджає, тому рука пробиває його…

Мей кивала головою і думала, що вже слід завершувати, коли крізь прозоре зап’ястя велетенської руки побачила когось дуже схожого на Енні. Молода білявка заввишки з Енні і з такою ж будовою тіла швидко перетинала чотирикутний двір. А Рінку розійшлась і говорила далі:

— Я про те, як «Сфері» зміцнити зв’язок між нами та нашими користувачами? Просто неймовірно, що цей художник, живучи в далекій країні, у цілком іншому світі, висловив те, що і в наших «сферівських» головах. Як зробити краще, як зробити більше, як дотягнутися далі? Як нам пробитися руками крізь екран, як стати ближчими до світу і всіх у ньому сущих?

Мей бачила, що постать, схожа на Енні, попрямувала до «Промислової Революції». Коли двері перед Енні, чи її двійником, розчинилися і жінка зайшла до будівлі, Мей усміхнулася Рінку, подякувала їй і Джіно, а тоді поглянула на годинник.

13:49. Їй треба бути у д-ра Віллалобос уже за одинадцять хвилин.

— Енні!

Постать ішла далі. Мей розривалася від бажання закричати, що зазвичай засмучувало глядачів, і побігти за Енні, а тоді камера страшенно хилитатиметься, що теж засмучувало глядачів. Пішла спортивним кроком, притиснувши камеру до грудей. Енні повернула за ріг і зникла. Мей почула, як клацнув замок у дверях, що вели на сходи, і кинулася навздогін. Якби добре не знала Енні, то подумала б, що вона від неї ховається.

На сходах Мей підвела голову, побачила однозначно руку Енні і вигукнула:

— Енні!

Постать зупинилася. Так, то була Енні. Обернулася, повільно зробила кілька кроків униз сходами, а побачивши Мей, усміхнулася натренованою, втомленою усмішкою. Вони обійнялися, а Мей, знаючи, що будь-які обійми для глядачів — це завжди видовище напівкомічне, а іноді дещо еротичне, бо тіло того, хто обіймає, насувається і зрештою затуляє об’єктив.

Енні відхилилася, поглянула на камеру, показала язик і перевела погляд на Мей.

— А тепер слухаймо всі, — сказала Мей, — це Енні. Ви чули про неї. Вона з Бригади 40, об’їздила весь світ, розкішний колóс і моя близька подруга. Енні, привітайся.

— Привіт, — сказала Енні.

— Як поїздка? — запитала Мей.

Енні всміхнулася, і в дуже короткій гримасі Мей вловила, що Енні це не подобається. Але вона зліпила щасливу маску і наділа її на обличчя.

— Чудово, — сказала вона.

— Є чим поділитися? Як справи у Женеві?