Дейв Еггерс - Сфера

— Гаразд, — сказала Мей. — Тобі потрібне лише ім’я?

— Ім’я і школа, — пояснила Джекі.

Мей прочитала один «цвірк».

— Маю тут на дисплеї Дженніфер Батсуурі, каже, що ходить до Академії рекордів, що у Сідар-Рапідс.

— Дуже добре, — сказала Джекі й обернулася до настінного екрана. — Подивимося на Дженніфер Батсуурі з Академії рекордів.

На екрані з’явилося ім’я разом зі шкільним фото. Зі світлини дивилася дівчина-індіанка років шістнадцяти, з пластинками на зубах, у темно-зеленій формі. Біля знімка закрутилося два числових лічильники, цифри зростали, аж поки сповільнилися і завмерли; верхня — 1 396, а нижня — 179 827.

— Що ж. Вітання, Дженніфер! — сказала Джекі, не відводячи очей від екрана. Повернулася до Мей. — Здається, маємо справу зі справжнім рекордсменом з Академії рекордів. Вона тисяча триста дев’яносто шоста зі ста сімдесяти дев’яти тисяч восьмисот двадцяти семи старшокласників Айови.

Мей поглянула на годинник. Потрібно пришвидшувати презентацію Джекі.

— І це вираховується…

— Бали Дженніфер — результат зіставлення оцінок за контрольні, рівня впливу у класі, відносної успішності у школі, а також іще цілої низки чинників.

— Дженніфер, ти задоволена? — запитала Мей. Поглянула на зап’ястя, але Дженніфер не відповідала.

Виникла ніякова пауза, бо Мей із Джекі сподівалися на відповідь Дженніфер, на її радість, але вона так і не повернулася. Мей розуміла, що треба йти далі.

— А чи можна її результат порівняти з результатами старшокласників усієї країни чи навіть світу? — запитала вона.

— Зараз спробуємо, — сказала Джекі. — У межах «Сфери» ми всі знаємо про «Рівень Участі» і незабаром зможемо дізнатися у будь-який момент про успіхи наших синів порівняно з рештою американських учнів, а потім уже й учнів усього світу.

— Схоже, це надзвичайно корисна річ, — зауважила Мей. — Це мало би суттєво зменшити сумніви і переживання.

— Та й подумай, як корисно знати батькам про шанси їхньої дитини поступити у коледж. Щороку на першому курсі «Ліги плюща» [29] відкривається понад дванадцять тисяч місць. Якщо дитина у горішній частині дванадцяти тисяч учнів з усієї країни, тоді можна думати про одне з таких місць.

— А як часто рейтинг оновлятиметься?

— Щодня. Щойно охопимо учнів усіх шкіл з усіх округів, одразу зможемо подавати щоденні рейтинги з миттєвим урахуванням усіх контрольних і тестів. І, зрозуміло, все це можна розбити на публічні школи і приватні, школи по регіонах, можна буде об’єднувати рейтинги і зважувати, аналізувати, щоб зрозуміти тенденції та усілякі інші моменти — соціально-економічні, расові, етнічні, будь-які.

У вусі Мей крапнуло ДУ.

— Запитай, як це перетинається з «ВірДіти».

— Джекі, як я розумію, цей проект дуже цікаво перетинається з «ВірДіти», раніше знаного як «ДітоСтежка». — Не встигла Мей вичавити з себе речення, як нудота підступила до горла, а тіло вкрилося потом. Так не хотілося бачити Френсіса. А може, його не буде? У тому проекті працюють й інші сфероїди. Поглянула на зап’ястя, подумавши, що швидко його знайде через «СфероПошук». Але він уже чимчикував до них.

— Ось і Френсіс Ґаравента, — сказала Джекі, не помічаючи стану Мей, — який найбільше знає про те, в чому перетинаються проекти «ВірДіти» і «ЮноМір». Хоча обидва вони, слід зауважити, однаково революційні та необхідні.

Френсіс ішов до них із сором’язливо закладеними за спину руками, а Мей та Джекі обернули голови в його бік. Під пахвами у Мей від поту стало мокро, і тут вона відчула, що Джекі має до Френсіса щось більше, ніж професійний інтерес. То був уже інший Френсіс. Такий же боязкий, такий же худющий, але з такою впевненою усмішкою, наче його нещодавно похвалили і він чекає на ще більшу похвалу.

— Привіт, Френсісе, — мовила Джекі, подавши йому здорову руку й кокетливо повівши плечем. Цього не побачила ні камера, ні Френсіс, але для Мей такий прихований рух став гучним гонгом.

— Привіт, Джекі, привіт, Мей, — сказав він. — Чи можу я запросити вас до свого лігва?

Він усміхнувся і, не чекаючи на відповідь, повернувся і повів їх до свого офісу. Мей туди ніколи не заходила і не була певна, чи хоче поділитися тим видовищем зі своїми глядачами. В кабінеті — темно, на стіні — десятки екранів, що утворювали щільну решітку без швів.

— Отже, як твої глядачі, очевидно, знають, ми започатковуємо програму з метою захисту дітей. У тих штатах, де ми її тестували, спостерігається дев’яностовідсотковий спад рівня злочинності загалом і стовідсоткове викорінення викрадення дітей. По всій країні зафіксовано лише три випадки викрадення дітей, і в усіх трьох, завдяки нашій спроможності виявити місцеперебування, дітей було врятовано.

— Просто неймовірно, — похитуючи головою, стиха мовила Джекі голосом, просяклим чимсь схожим на хіть.

Френсіс до неї всміхнувся, не розуміючи або вдаючи, що не розуміє, що й до чого. Зап’ястя Мей засяяло тисячами смайликів і сотнями моментів. Батьки зі штатів, не охоплених програмою «ВірДіти», думали про переїзд. Френсіса порівнювали з Мойсеєм.

— А тим часом, — казала Джекі, — наша команда, ну, тут, у «Павільйоні Протагора», працює над координацією всіх учнівських даних із метою їхнього збереження — домашніх робіт, читання, відвідування школи, а також оцінок — в одній уніфікованій базі даних. І ми підійшли вже дуже близько до мети. З дня на день очікуємо тієї миті, коли знатимемо буквально все, чим володіє абітурієнт перед вступом до коледжу. Всі прочитані слова, всі слова, що він шукав у словнику, всі слова, виділені маркером, усі розв’язані рівняння, всі відповіді та виправлення. Вже не треба буде гадати, наскільки абітурієнт оволодів шкільною програмою й на якому рівні його знання. Здогади відійдуть у минуле.

Стрічка коментарів на зап’ясті Мей прокручувалася у вікні монітора з шаленої швидкістю. «Де все це було 20 років тому? — написав якийсь глядач. — Мої діти закінчили б Єль».

А тепер уже втрутився Френсіс. Від думки, що він із Джекі все це довго репетирував, Мей стало зле.

— А тепер найбентежніше і приголомшливо просте, — сказав він, усміхаючись до Джекі як фахівець до фахівця. — І воно полягає в тому, що ми можемо зберігати всю цю інформацію у майже мікроскопічному чипі, який тепер використовується винятково з міркувань гарантування безпеки. А що, як він міститиме інформацію про місцеперебування і навчання? А що, як усе це буде в одному місці?

— Не біном же Ньютона, — зауважила Джекі.

— Сподіваюся, батьки такої ж думки. Сім’ї-учасники отримають від нас постійний доступ у реальному часі до всього і знатимуть про місцеперебування, оцінки, відвідування, геть про все. І це не буде у якомусь невеличкому пристрої, що дитина може його загубити. Все це буде у хмарі, ну, і в самій дитині, тому не загубиться ніколи.

— Досконало, — мовила Джекі.

— Дуже сподіваюся, — відповів Френсіс, розглядаючи свої туфлі і ховаючись у тумані фальшивої скромності. — І як ви всі знаєте, — сказав він, обертаючись до Мей і розмовляючи з її глядачами, — ми тут