Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

яблука майже з верховіття. Ніна працювала мовчки, зосереджено, і мені теж не хотілося розмовляти. По її посмутнілому лиці нечутно ковзали світлі тіні, і здавалося, що вона похитувалась, наспівуючи якусь журливу безсловесну пісню. Ми швидко наповнили відра, і я заніс їх у погріб.

— Ще кілька відер — і досить, — сказала мати, сутулячись, наче могла головою зачепити стелю. — Ти завези Ніну додому.

— Гаразд, мамо.

— Чому ти не познайомиш її з Карпань? Вона ж її рідна бабуня, — зауважила мати.

— А це не зашкодить пам'яті Дубовенко?

— Ніна вже не дівчинка, Арсене. Горе робить людину дорослішою. І для Карпань велика радість — об'явилася онука. Ти уявляєш?

Ніна досі нічого не відала про таємницю свого народження. Я не збирався про те її сповіщати, і Шепета поводилася так, ніби з найближчих людей у Ніни була тільки вона. Я розумів самотню жінку, що ні з ким не хотіла ділити своєї прихильності, може, й любові до дівчини, яку теж бавила і вважала рідною дитиною. Але скільки залишалося жити Карпанисі? Було б непростимо жорстоко з мого боку позбавити матір фронтовика на старості втішитись дочкою свого сина.

— Тільки спершу ти все розкажи Ніні, — сказав матері.

Антонівка зародила рясно: не минуло й півгодини, як ми нарвали ще кілька відер яблук. Я залишився в погребі, а мати пішла до Ніни.

— Вилазь, Арсене, завезеш Ніну, — мати перервала перебіг моїх думок, зазирнувши в погріб.

— Як вона там?

— Побачиш, — поспішно відвернулась.

Ніна, вже в учнівській формі і червоній кофті, з брунатним портфелем чекала коло мотоцикла, замислено погладжуючи сидіння, обшите сірою овчиною. Зачувши мої кроки, стрепенулась, підбігла до мене із широко розплющеними очима, в яких світились радість і здивування, наче їй відкрився незнаний світ.

— У мене є бабуся! Ви чуєте, бабуся?! — термосувала мене за руку. — Чого ви мовчали? Чого?

— Твоя мама…

— А тепер? Тепер?

Я не хотів їй казати про Шепету і залишив Ніну без відповіді, виводячи мотоцикл на вулицю.

— Боже, рідна бабуся! Може, я не раз бачила її і не знала?..

Вона трималася за ручку сидіння, а портфель під пахвою металевими ріжками впирався мені в бік і не давав думати про щось інше, окрім Ніни та зустрічі з Карпань. Її реакція на розповідь матері полегшила мою місію.

— Коли ми підемо до бабусі?

— Коли захочеш, — повернув голову і бородою торкнувся її губ.

— Сьогодні, зараз. Я тільки покладу портфель, — нетерпляче загуцала позаду.

Вона жила в Шепети, а в тій квартирі вже мешкала інша жінка, що саме чергувала на блокпосту. Поки Ніна злазила з мотоцикла, я подумав, що варто захопити фотокартку з Карпаня, яку він подарував Дубовенко.

— Ніно, винеси батькову фотографію.

— А ви зайдіть, тітки нема вдома, — затрималась на порозі.

Фотографії з Карпаня і Дубовенко висіли поруч, над ліжком, і я здогадався, що то ліжко Ніни. Вона зняла рамку, протерла скло рукавом, мить зажурено дивилась і подала мені. З другого боку рамку закривала диктова дощечка, пришпилена цвяшками.

Я відігнув гвіздки, вийняв дощечку. На звороті фото навскоси проступав напис хімічним олівцем: «Дорогій Ганнусі від Петра. Родиться син — назви Петром, дочка — Ніною. 15 жовтня 1944 року. Карпань».

— Батькова рука, — прошепотіла Ніна. — Мати мені не казала… А чому Карпань, а не Дубовенко?

Ось тобі й не дівчинка, згадав слова матері. Про що вони говорили?

— Дубовенко — дівоче прізвище матері, — пояснив їй.

— То я не на батьковому… — розгублено кліпала віями.

— Яка різниця? Ти ж Петрівна. Ніна Петрівна.

— Ні, треба Карпань. Я скоро маю отримати паспорт.

— Це вирішує суд.

— Нехай суд. Ви мені допоможете? Допоможете? — благально дивилась на мене.

Подумки зважив всі «за» і «проти» й дійшов висновку, що є достатньо доказів, щоб їй носити прізвище — Карпань.

— Допоможу, Ніно, — я сховав фотокартку до кишені. — Поїхали.

Я таки бовкнув дурницю. Мені теж на її місці хотілося б мати прізвище батька.

Ніна нарвала букет білих і рожевих хризантем.

Перед містком через Лебідку я пригальмував, щоб глянути на трьох беріз-сестер, під якими багато літ покоївся батько.

— Журавлі! — гукнула Ніна.

— Де?

— Ген!..

У заплаві, серед татарського зілля, гордовито походжали червонодзьобі птахи з чорними відзнаками, їх зібралось багато, цілий табун, напевне, рихтувались у вирій.

Ми в'їхали в село. Вулицею зустрічались корови, які, зачувши рідне обійстя, мукали й підтюпцем бігли до воріт, хвірток.

— Дядьку-у-у!..

На воринї стояв хлопчик у військовому кашкеті й махав мені рукою. Костик! Він, провідник у мій перший приїзд до Березівки. Я посигналив йому, хлопчик зірвав кашкет із голови, закрутив ним у повітрі, аж на подвір'ї злякано закудкудакали кури. А на площі, порівнявшись з пам'ятником загиблим односельчанам, Ніна попросила мене зупинитись. Зійшла з мотоцикла, розділила навпіл букет хризантем і простягла мені. Я пішов за нею до пам'ятника, статуї скорботної матері, що, похилена, згорьована, стояла серед плакучих верб. Тут поховано мого батька і Петра Карпаня. Он іще лежали на плиті зів'ялі айстри та ружі, які ми поклали з матір'ю.

— Що, вже? — розгублено запитала Ніна, коли я зупинився.

Вона озиралася навсібіч, напевне, намагалась угадати, в якій хаті жила її бабуся. Я кивнув па перелаз, де за тином виднілась верхівка спасівки й острішок солом'яного даху.

— Ви йдіть перші, — чомусь тихо іі знічено попросила Ніна. — А вона признає мене?

На подвір'ї нікого, крім кози Майки, прив'язаної до груші. Вона мекнула, вгледівши нас, і завихляла хвостиком. Вовна на ній відросла і зрівняла драбинки, наслідки тітчиної стрижки. Я рушив до хати.

— Я тут