Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

що в Олі знайшовся рідний батько і його адресу роздобув Великошич. Він чесно виконав свій обов'язок.

А чи потрібна мені адреса Олі? Чи я поїду до неї?

— Не горюй, Арсене. Може, з часом усе налагодиться. Час і робота — найкращі ліки, — задумливо зауважив Великошич. — Вона в Києві, батько її працює на «Арсеналі» токарем… Шмигло спалив усі документи Марти і записав Олю своєю дочкою. Він по-своєму її любив, цей злочинець, оголошений із двадцять сьомого року поза законом.

Правильно: і злочинець на старість хотів мати прихисток та догляд, скуштувати любові й ласки. Тому й записав Олю дочкою.

Я встав і пішов до свого кабінету. В ньому нічого не змінилося. До шибки тулилась гілка з перестиглими, аж чорними, вишнями. Надворі зовсім вияснилось, і розгортався гарний, передостанній день літа.

Висунув шухляду й дивився на Олину фотокартку. Оля пустотливо сміялася, ловлячи сніжинки. Коли я побачу її і почую сміх? Коли?..

Зазирнув Великошич.

— Чому Шмигло не вбив мене? Адже й нагода була.

— Я теж цікавився. Розумієш, він до останнього дня не вірив, що його викриють, раз вдалося стільки років прожити під чужим прізвищем, — сказав. — Ти б чимось зайнявся, Арсене. Сходи на риболовлю.

Тільки опинившись на своєму подвір'ї, подумав про матір. Що їй сказати? Он вона на веранді, вийшла навстріч. У її руці білий конверт. Очі червоні, мабуть, знову плакала, і вся немов суцільна жалість.

— Тобі лист, Арсене.

— Від кого?

— Не знаю. Без зворотної адреси, — подала конверт і пішла в хату.

Почерк Олі. Я сів на лаву і довго не наважувався відкрити… «Арсене! Я все знаю, ходила до Сергія Антоновича. Щось зі мною сталося, і всі почуття — мов крига. Головою розумію, що це не так, а в серці якась пустка, холоднеча і страх, ніби живу й не живу. Хочу тебе бачити, і щось не пускає, стримує. Якась стіна між нами. Я досі нічого не відала, навіть не здогадувалась. Боже, хто мене виростив, чого так доля позбиткувалась над нами, перед ким ми завинили? Чого цей світ такий жорстокий? Коли б не війна, ко— либ не війна, проклинаю її, проклинаю! Арсене, хоч інколи думай про мене, може, ще все повернеться, мої почуття, може, оживуть, і. ми будемо разом. Але зараз несила, як згадаю, кого називала «батьком». Через дві години їду. Одного боюся, щоб ти мене не забув, адже я маю право залишатись у твоїй пам'яті, маю… Любий! Оля».

Поруч опустився Балюк, і я здогадався, що він вийшов з хати. Отож, не доведеться розповідати матері ні про Шмигла, ні про Олю. Роман Гнатович закурив, обійняв мене за плечі й прихилив до себе.

— Кріпись, Арсене, твоє життя попереду. А за фронтовиків — спасибі. Вони згасли, мов свічки, але ти по стількох роках видобув їх полум'я. Спасибі!

Розділ тридцятий

Минув майже місяць, як відбувся судовий процес, що набрав широкого розголосу. Після відхилення касаційної скарги, я прочитав у газеті, вирок було виконано — Шмигла розстріляли. На мене і Великошича начальство подало рапорт про присвоєння позачергових звань за вдале розслідування.

Між моєю роботою і спогадами ніби пролягла невидима межа, і поки я працював, Оля не з'являлась. Вона наче перебувала десь поруч, очікуючи на слушну хвилину, щоб зненацька виринути, ввійти у мене. Найчастіше те траплялось у дорозі івдома.

Але надія жевріла, і я найдужче любив у собі сподівання на вороття. Знав, що Олі теж нелегко, коли не важче, ніж мені. Проте між нами проліг маленький промінчик, що вселяв надію: Шмигло виявився нерідним батьком Олі. І коли б не совість, не відчуття провини…

Коли я приходив з роботи до семи годин вечора, інколи заставав у нас Ніну. Вона дуже змінилась після загибелі матері. Це вже було не безжурне дівча, а серйозна, заглиблена у свої роздуми дівчина, в очах якої світилася допитливість, часом недовіра.

Ось і сьогодні, перед вихідним, який у нас рідко випадав, я рівно о п'ятій прийшов додому. Ведучи мотоцикл подвір'ям, помітив на яблуні Ніну, одягнену в мій старенький, ще шкільний, спортивний костюм. Вона зривала жовті антонівки й клала їх у відро, причеплене на гаку до гілки. Стало соромно, що мати не діждалася помочі і мою роботу виконувала стороння людина.

У хаті матері не було.

— Привіт, Ніно! А де мама?

— Добрий день! — знітилась, мабуть, від того, що в моєму костюмі. — Віра Матвіївна в погребі, квасять яблука.

Я зайшов у сарай. Ляда погреба відчинена — там горіла гасова лампа. На стіні колихалася чорна переламана тінь матері. По драбині спустився вниз. На мене пахнуло земляним духом, пріллю та діжками з-під квашенини. Мати, у фартусі, пов'язана білою косинкою, перебирала антонівки: більші мила в ночвах, а з них перекладала в діжку, менші — в засік.

— О, так рано! — здивувалася. — Чи забіг перекусити?

— Ні, додому. Чого це ти експлуатуєш Ніну?

— Вона сама визвалась допомогти.

— Коли б ти не розпочала, вона б не визвалась, — дорікнув.

— Я не розпочинала. Випадково прохопилась, що вже пора… — мати не розуміла, чому мене дратувала допомога Ніни. — Якщо тобі неприємно, то я скажу їй.

— Нехай уже… — погодився, щоб не ображати ні матері, ані Ніни.

Я взяв порожнє відро і вибрався нагору. Аж примружився від яскравого сонця.

— Усе, Ніно, відпочивай.

— Я не стомилась.

— Тоді йди до Віри Матвіївни.

— Я не можу… в погребі, — перестала рвати яблука і потупилась.

— Чому?

— Відтоді як маму… земля… яма… — сльози забриніли в її голосі.

Мені погріб нагадував війну, а їй — могилу. Ніна продовжувала зривати антонівки і класти у відро. Я виліз вище й діставав