Кріс Тведт - За браком доказів

— Тебе попередив Пер Івар Му, — здогадався я. — Я й не подумав, що він досі член слідчої групи.

— А мав би подумати…

— Що ти собі намислив? Накивати п’ятами до Бразилії й прожити решту життя під пальмами? Такий твій план?

— Звісно, ні. На земній кулі тепер уже ніде не сховаєшся. Хіба ненадовго. Хіба, окрім добрих контактів, маєш багато грошей.

— А грошей ти не маєш?

— А де я їх мав заробити? У поліції? Якби хотів стати багатим, обрав би іншу професію, де міг би морочити голови, обманювати й шахрувати. Адвоката, наприклад.

— Але ж не обрав… Натомість став тим, хто вважає себе наділеним правом влаштовувати травлю і бійки.

Я поводився обережно, не хотів занадто його провокувати. Я був би не проти, хоч увесь вечір простояти, обмінюючись жовчними кольками. Ліпше так, ніж бути побитим на квасне ябко. Може, Ельдар Нурайде і був уже підстаркуватим, але за його плечима — довга поліцейська кар’єра, чимало років на вулицях. А ще в нього бича постава й міцні ноги. Я молодший за нього, однак не мав жодних ілюзій, що за життя за письмовим столом чи кафедрою у суді наростив м’язи, щоб дати достойну відсіч у бійці.

Ельдар поволі похитав головою.

— Що мене найбільше вражає, то це те, як далеко можуть зайти подібні до тебе людці в бажанні виграти справу.

— О, то ти так на це дивишся?

— Бо так воно і є насправді. Вам начхати, яких монстрів ви випускаєте на волю, лиш би вийти з залу суду переможцем! І в подальшому мати можливість захищати таких же покидьків. Поза моїм розумінням, як ти після всього можеш дивитися на себе в дзеркало!

— Звичка… Ось я не розумію, чому ти не здався поліції, якщо не маєш наміру втікати.

— О, я здамся, не переживай! Коли зроблю те, задля чого прийшов!

— Думаєш, поб’єш мене, і тобі стане легше?

Ельдар Нурайде не відповів, лише непомітно поворухнув рукою.

Звідки взявся пістолет? Весь час тримав у руці, а я й не помітив, чи щойно вийняв з кишені? Того я не знав, знав лише, що ось воно: чорна, потворна зброя націлена на мене.

Я відступив на крок.

— Облиш, Нурайде, — сказав я, ніби збоку чуючи свій хрипкий голос. — Ти ж не вистрелиш…

— Ом це? — вдавано здивувався Нурайде. — Якщо ти маєш рацію, і це я вбив трьох людей на хуторі Саннторв, то чому не можу вбити й тебе? Ти відібрав у мене роботу, знищив моє добре ім’я, а може, і сім’ю.

Щось у голосі Ельдара Нурайде — якась втома — налякало більше, ніж націлена на мене зброя. То був голос зрозпаченого чоловіка, якому нічого втрачати.

— А що буде з Ерікою? — я ледве вимовляв слова, так пересохло в роті.

Треба молоти все, що завгодно, лиш би він і далі говорив.

— А що з нею?

— Куди подів її тіло?

— Та про що в біса ти верзеш?!

У голосі чулося непідробне здивування. Рука з пістолетом мимоволі опустилася нижче. А тоді раптом він здригнувся.

— Це тому Сіґне й чути про мене не хоче? Ти сказав їй, що я вбив Еріку, бісовий покруче? А я тільки те й робив, що дбав про неї, щоб з нею не трапилося нічого лихого!

Пістолет знову цілився у мене.

Я зажмурив очі, не сумніваючись уже, що зараз Ельдар натисне на гачок. У ніздрі вдарив запах свіжоскошеної трави. Певно, сусіди підстригали сьогодні моріжок. Мені теж варто б підстригти. Але тепер уже пізно. Груди стиснув біль від усього, чого я не встиг. Добрі вчинки, погані вчинки, підступні вчинки — усі боліли мені однаково своєю нездійсненністю.

Я відчував своє дихання і пульс. Я чув меланхолійний спів дрозда, подмух вітру, що причісував крони дерев — майже нечутно. А потім затесався інший звук. Ритмічний звук, якого я не зумів ідентифікувати.

Клік, клац, клац.

Я розплющив очі, побачив, як стежкою простує Бірґер Біркгауґ. За кожним його кроком ціпок ритмічно клацав об камінні плити.

Клік, клац.

— Досить! Облиш ці дурниці. Ельдаре!

Говорив він не надто гучно, а в голосі виразно вчувалися авторитарні нотки, яких я ніколи в нього раніше не чув. Ніби він ні на йоту не допускав сумніву, що його послухаються.

Проходячи повз мене, Бірґер ледь помітно кивнув, але нічого не сказав, мовчки уп’явся поглядом в Ельдара Нурайде.

— Віддай мені зброю! — звелів він, простягаючи руку.

Нурайде вагався якусь частку секунди й слухняно віддав пістолет. Бірґер, навіть не дивлячись, поклав його собі в кишеню.

— Дякую! Гадаю, буде ліпше, якщо ти підеш просто в поліцію.

— Ти зі мною? — запитав Нурайде кволим голоском маленького хлопчика, який боїться залишитися сам.

— До самого кінця, — запевнив Бірґер Біркгауґ. — До самого кінця…

Вони рушили поруч до хвіртки. Нурайде ігнорував мене. Бірґер ступав невпевнено, хоч і підпирався ціпком; раз оступився убік, і Ельдар стривожено глянув на нього.

— Усе гаразд? — запитав він.

— Дуже ноги болять останнім часом. Можна, я на тебе обіпруся? — попросив Бірґер.

Вони дійшли попід руку до хвіртки. У присмерку важко було розгледіти, хто кого підтримує.

Я, як завжди, зготував