Кріс Тведт - За браком доказів

Останній поверх був великим, просторим приміщенням зі сходами в дальньому кінці. Сходи закінчувалися угорі низькими дверима з табличкою «Вхід заборонено, ведуться ремонтні роботи». Конрад проігнорував заборону, відчинив двері. Він подав Карлі руку й вивів її під сутінне небо, до вузького, приблизно метр завширшки карнизу між похилим дахом і бруствером, який оперізував усю фортецю.

— Як тобі? — запитав він.

Від цього місця до даху Гоконгаллена було по прямій не далі, як п’ятдесят метрів. Над характерними фортечними фронтонами нависало пурпурове, а місцями бузкове небо. Вона обернулася обличчям до міста, побачила чорні силуети щогл на вітрильнику «Радник Лемкуль», візерунчасте мереживо вантів і фалів, які їх підтримували. Неонові світла віддзеркалювалися у блискучій воді гавані. З ресторанних терас уздовж Брюґґена приглушено долинала музика, жіночі верески, чоловічі реготи.

— Фантастично, — мовила Карла. — Мов таємнича оркестрова яма реальності. Ми бачимо все, але ніхто не здогадується про нашу тут присутність.

Конрад усміхнувся.

— Правда ж? Я часто сиджу тут, попиваючи ввечері вино. Це — найкраща пора доби. Барви заворожують.

— Така собі увертюра до ночі?

— Іноді… Здебільшого я відразу після роботи йду додому. Були часи, коли подовгу гуляв містом, але тепер уже ні.

— Лише як хочеш знайти собі жінку на ніч?

— Та ні, не люблю вишукувати собі жінок у місті.

Карлі сподобалося, що Конрад не з тих чоловіків, які хваляться своїми завоюваннями.

— Це, справді, бійниці? — запитала вона, показуючи на заглибини в бруствері.

— Точно не знаю. Мало місця для гармат, але, можливо, тут колись стояли лучники. А може, просто для краси.

— Ага, щоб споруда цілком була схожа на справжню фортецю.

— Зазвичай ці виїмки заґратовані, зараз, через ремонт, їх зняли. Тому будь обережна!

Клара поставила ступню на найнижчий виступ, оперлася рукою на Конрадове плече й сіла, закинувши ноги за бруствер. Він став поруч, сперся ліктями на мур, перехилився через край.

— Не боїшся впасти? Донизу далеко…

Карла відчувала, як засмоктує провалля — страшно й солодко водночас.

— Трохи боюся, — вона скоса глянула на Конрада.

Його волосся на чубку почало рідіти, за кілька років там з’явиться лисина. Карла відчула, мовби вона ненавмисне підглянула його вразливе місце, побачила справжнього Конрада. На якусь мить їй захотілося простягнути руку й торкнутися того місця, але так і не відважилася.

Цікаво, чи кохатимуться вони сьогодні? Щось на те не скидалося. Конрад був не такий, як завжди, задумливіший, далекий і близький водночас. Карла не мала нічого проти, останнім часом вони більше займалися сексом, ніж розмовляли.

— Тобі скоро знову треба в суд? — запитав Конрад, не дивлячись на неї.

— Мені постійно треба в суд… Це моя робота, — відповіла Карла.

— Я мав на увазі Маґнуса.

— Може, суду й не буде, — Карла мить повагалася і додала. — Сьогодні арештували іншого підозрюваного в убивствах в Далгаймі.

— Невже? Кого?

Цього разу Конрад обернувся до Карли, і вона помітила його розгубленість і здивування.

— Та одного…

Карла не хотіла називати імені, сам довідається з газет.

— Нівроку! То вбивця таки не Маґнус?

— Начеб ні.

Конрад замовк.

— Ти радий? — запитала за мить.

— Радий? Чому питаєш?

— Ну, він же твій двоюрідний брат.

Конрад сплюнув. Білий у темряві плювок полетів донизу.

— Не знаю. Востаннє бачив його років десять тому. Я вже тобі казав: літування у Саннторві — не найприємніші спомини дитинства.

— Розкажи про свої найприємніші спомини, — попросила Карла.

Конрад несподівано випростався. Карла втратила рівновагу, ледь захиталася і, щоб не впасти, схопилася за його плече. А він, здавалося, навіть того не помітив.

— Їх не так багато, — буркнув Конрад. — Не хочу розповідати про дитинство.

— Пусте, не мусиш! — з напускною легкістю сказала Карла, відчула його напругу — м’язи під її долонею стали жорсткими, як металевий трос.

Вона зовсім не бажала влазити йому в душу, просто хотіла все про нього знати, відчути його єство: що його тішить, що засмучує, що сексуально заводить. Це було щось схоже на голод, як тілесна жага, і все ж інакше. Вона усвідомила, що починає закохуватися, і це її шокувало.

Карла обережно притягнула Конрада ближче, і він подався до неї, обійняв за стан, затулив собою. Так вони просиділи довго.

Треба було чимдуж утікати, але я цього не зробив. Натомість гаяв дорогоцінні секунди, міркуючи, як він тут опинився. Це було неможливо, і все ж переді мною, без жодного сумніву, стояв Ельдар Нурайде.

— Бачу, ти здивований, Бренне, — промовив він. — А не мав би дивуватися. Я ж тебе попереджав, що ми ще зустрінемося!

— Здивований, — підтвердив я. — Здивований, що ти не сидиш на допиті чи в камері, де твоє місце.

Нурайде кивнув.

— О, так, тобі дуже хотілось би, щоб я саме там сидів. Серед покидьків…

— Чому тебе відпустили?

Ельдар не відповів, і до мене поволі почало доходити.

— Тебе навіть на допит не викликали?

Тінь усмішки майнула на мовби грубо витесаному обличчі.

— Я досі маю друзів у системі, людей, які розуміють значення слова «лояльність» і не такі легковірні, як наш так