Кріс Тведт - За браком доказів

вечерю, попоїв, трохи почитав книжку — ніби нічого й не трапилося. Розумів, що Бірґер врятував мені життя, але до кінця усвідомити не міг. Наслідки, якби не його несподівана поява, не вкладалися в голові. Я пам’ятав, як Нурайде, проходячи, дивився крізь мене, наче я для нього більше не існував. Так само я почувався тепер — ніби мене вже немає на світі.

І лише тоді, коли я укрився ковдрою і вимкнув світло, накотився страх. Виринув, мовби зі сліпої зони, підкрався збоку й щосили гупнув, наче вантажівка на скаженій швидкості. Я тремтів, трусився, цокотів зубами — мене лихоманило. За якийсь час шок трохи минув, але страх нікуди не подівся, лише зачаївся, готовий знову впитися у мене, якщо я хоч на мить розслаблюся.

Я встав. У ванні лежав невеликий запас пігулок від безсоння. Я ковтнув відразу дві, запив водою. Хвилин з двадцять просидів на накривці унітазу, обхопивши голову руками, перш ніж наважився знову лягти в ліжко. Попри подвійну дозу снодійного, напруга не спадала, сон не йшов. А потім я раптом провалився у небуття.

Прокинувшись, почувався розбитим і кволим, з важкістю в голові й усьому тілі. Було то наслідком снодійного чи вчорашнього психологічного потрясіння, не знаю. Усі події вечора наче огорнулися сюрреалістичним флером, наче все відбувалося не в дійсності, а кіно або вві сні.

Але ж я точно знав, що все було насправді, і коли нарешті, з кількагодинним спізненням, дістався до контори, побачив, що всі колеги, явно, теж це знали. Вони юрмилися навколо мене. Пані Сьоренсен допомогла зняти пальто й повісити на плечики, ніби я повернувся після важкої недуги. Рюне Сайм поплескав мене по плечі й сказав, що радий бачити. Карла й Сюнне провели мене до кабінету, одна — ошелешена до краю, друга — бліда й мовчазна.

— То що таки сталося? — запитала Карла.

— Нурайде підстерігав мене, коли я приїхав додому, — почав я. — Було так темно… я не відразу його помітив, аж під дверима. Виявилося, він викрутив лампочку над входом.

— Він, справді, мав пістолет? — допитувалася Карла.

— Так, мав…

— Божевілля якесь… Мабуть, було страшно, Мікаелю!

Я ніяк не міг вкласти в слова події вчорашнього дня.

— Ні, не страшно… моторошно.

— Чувакові зовсім перемкнулося в голові, — додала Карла.

— Напевно… Якби не Бірґер… А де він, до речі?

Двері відчинилися, у кабінет увійшов Бірґер Біркгауґ, ніби чекав за лаштунками на ключову репліку для свого виходу на сцену. Карла миттю зірвалася на ноги, звільнивши йому місце. Бірґер вдячно їй кивнув і зі стогоном важко осів на стілець. Зазвичай свіжий колір шкіри зник, його обличчя посіріло й осунулося.

— Як справи, Мікаелю? — поцікавився він.

— Нормально, зважаючи на обставини. Не знаю, як тобі й дякувати… ти врятував мені життя…

Бірґер немов засоромився.

— Не перебільшуй! Сумніваюся, що він натиснув би на гачок, якби дійшло до справи.

Я не був такий впевнений, але не хотів перечити.

— Може, і ні… Але тоді я не мав сумнівів. Ще ніколи й нікому в житті так не тішився, як тобі. Ти ж невипадково з’явився, Бірґере?

— Мені зателефонував Пер Івар і сказав, що ти в небезпеці.

— Але ж саме він попередив Нурайде про ордер на його арешт. Чому він телефонував тобі? Той чоловік мене ненавидить!

— Це правда, — кивнув Бірґер. — Пер Івар Му ненавидить майже всіх, особливо прокурорів і адвокатів, та найбільше адвокатів. Маєш рацію, він попередив Нурайде. Пер Івар сам це визнав. Вони давні друзі. До того ж, Пер Івар був переконаний, що звинувачення проти Ельдара брехня, що ти обмовив його, аби помститися. Ви вже мали раніше невелику сутичку, правильно я розумію?

— Було таке. Нурайде мене відлупцював, а Му спокійно спостерігав збоку.

— Ну, ось… Звісно, Пер Івар був би не проти, щоб тобі ще раз дали прочуханки, але його стурбувала невгнуздана гнівна реакція Ельдара Нурайде, а ще більше те, що він прихопив зі собою зброю. Не знаю, за тебе Пер Івар хвилювався чи хотів уберегти свого друга від убивства, та в кожному разі мав доволі здорового глузду, щоб зателефонувати мені.

— То це йому треба дякувати, — глумливо промовив я.

Бірґер скривився.

— Тоді ліпше трохи зачекай. Підозрюю, що Пер Івар уже пожалкував про свій дзвінок. Я пояснив йому, що він мусить піти до нового головного поліцмейстера й викласти карти на стіл, бо існує велика ймовірність, що й він, услід за Ельдаром, невдовзі поповнить лави поліцейських-пенсіонерів.

— А що там з самим Ельдаром Нурайде, якщо вже ми про нього заговорили? — запитав я.

— Як я зрозумів, суд постановить тримання під вартою. Станеться це сьогодні чи завтра, не знаю.

Мені мов морозом сипонуло поза шкіру.

— Отже, висунули підозру в убивствах?

— Ні! Він категорично заперечує свою причетність. Поки обвинувачують у завданні тобі тілесних пошкоджень і погроз зброєю. Цього достатньо, щоб посадити в камеру. Тимчасове ув’язнення дасть слідчим більше часу для розслідування.

— Ясно… — промовив я.

— А що він сам каже про вбивства в Саннторві? Як пояснює?

— Нічого не каже… Відмовляється хоч щось пояснювати.

— Аж ніяк не стратегія невинної людини, — завважила Карла.

Бірґер зітхнув.

— Та знаю… Однак мені важко повірити, що він на таке здатний. Я знаю його багато років, і це…

Бірґер замовк, якийсь час сидів, задивившись у якусь точку поперед себе, а тоді важко звівся на ноги.

— Гадаю, на сьогодні з мене достатньо. Побачимося завтра, — сказав він.

Карла дивилася