Алла Сєрова - Подвійне дно

— Ні. Прошу, сідайте.

Я міряю Слісаренка зневажливим поглядом і сідаю в крісло. Добре, досварюсь із ним потім. До речі, а куди подівся Рудий?

— А де?..

— Ваш супутник, той гарний молодий чоловік? — Штольц піднімає голову від паперів. — Він пішов, одразу, як вивели інших. Він поговорив про щось із чоловіком, з яким ви сварились, і пішов.

Оце новина! Рудий кудись подався? Як він міг покинути мене в таку хвилину? Хоча, мені здається, я знаю, чому він це зробив.

21

— І ти не знаєш, де він зараз? — Старий наливає в склянку молоко.

— Пий, Лізо, Олег Весняк приніс сьогодні, свіженьке. Ось — Тетяна пиріг спекла, їж.

Я сиджу в будинку Старого, а він частує мене. Поряд вмостився білявий кругловидий хлопчина. Він закоханими очима дивиться на Старого, а на мене позирає трохи сторожко.

— Васильку, нам з Лізою треба побалакати.

— Добре, дідусю. Я піду до тітки Тетяни?

— Тільки вдягни шапочку, надворі сьогодні холодно.

Хлопчик зникає за дверима, кинувши на мене похмурий погляд. Що ж, розумію. Не дуже приємно, коли тебе виганяють з-за столу саме тоді, коли має бути щось цікаве. От тільки це цікаве не для тебе, Малий.

— І ти шукаєш його?

— Скрізь. І Стась шукав. Я не знаю, де він подівся. Та я повинна знайти його і подивитись йому, негідникові, у безсоромні очі.

— Он як. — Старий задумливо дивиться у вікно, за яким вимахують голими гілками дерева в саду. — А потім? Що потім, Лізо?

— Потім… Потім я скажу йому, щоб не дурів.

— І все?

— Ні. Я скажу йому, що була дурна і не цінувала його.

— Лізо!

— Так. Я скажу йому, що кохаю його. Що мені незатишно без нього — ось уже два місяці. Я скажу йому, щоб він повернувся… якщо, звичайно, не знайшов собі когось іншого. Власне, я розумію, що зі мною важко, та він теж добрячий зануда. Але я хочу, аби він повернувся.

— А Стась?

— Стась теж вважає, що Рудий здурів.

— Я не про те, Лізо.

— Ми із Стасем якось порозумілись. Він доліковує легені на Кіпрі, ми спілкуємось, та… все в минулому. Ми просто друзі, як колись давно. І якби Рудий не викинув отакий фортель, усе було б добре.

— Але в нього були причини так зробити. — Старий поважно дивиться на мене — той погляд такий знайомий. — Він вважав, що більше не має права…

— Дурниці! Гроші не мають значення. Вони — самі собі, я — сама собі.

— Він вирішив інакше.

— Він просто здурів. Де він, Павле Семеновичу?

— Я не знаю.

Він знає, я впевнена, та чомусь не хоче мені сказати. Чому? Вважає мене в чомусь винною? Через ту кляту спадщину я втратила чоловіка, якого, виявляється, кохала. І зрозуміла це тільки тоді, коли він зник. Господи, оця чоловіча гордість, яку вони самі для себе вигадали! Де це видано — відмовитись від жінки тільки тому, що на неї, як цеглина з даху, впала купа грошей? Я розумію, що купа величезна, та я ж лишилась та сама? І тепер Старий не хоче мені сказати. Але він має!

— Доки йшло розслідування, я, як пришита, сиділа в тій Німеччині. Я обірвала телефон, шукаючи його, а він…

— І чим усе скінчилось?

— Анну засудили на довічне ув’язнення, Андерс вийде за сім років — на ньому смерть Деберца, це було доведено, хоча, як на мене, він тим зробив людству величезну послугу, але суд вирішив інакше. Було доведено, що мати примусила його, він не хотів чинити нічого злого, і до останньої хвилини не знав про плани Анни. А потім вона його переконала, що він вже теж пов’язаний. Андерс слабкий чоловік. Хоча я десь розумію його. В нього був тільки такий вибір: або донести на матір, або допомагати їй. Особисто я не тримаю на нього зла. Хтозна, як би я повелася на його місці. Тому коли він вийде, його чекатиме частина того, що отримала я.

— Ти з ним поділишся?

— Так, поділюсь. Мені шкода його, чесно. Він у цій ситуації направду не мав вибору. От тільки я не розумію, як Анна не пошкодувала сина. Але вона, здається, ні про кого не думала. Їй просто хотілося грошей.

— Отак просто?

— Так. Не для того, що щось там купити, а просто, щоб були.

— А ти?

— Ну, що я? Я поки що ні в чому не розібралась, там купа якихось справ, людей, які чогось від мене вимагають, а мені хочеться одного: поїхати з Рудим кудись далеко, на острів, де немає зими. І хай вони там, як самі собі хотять. Хай їй грець, отій їхній колотнечі, мені з ними страшенно нудно. Я все одно не буду така, як вони, та зрештою, й не хочу. Навіщо це мені?

— Я знаю, Лізо. Піди, погуляй до обіду. До речі, я ж тобі так і не подякував.

— За що?

— Не за що, а за кого — за Василька. Знаєш, коли ота малеча виникла на порозі і прохрипіла: «Я від Лізи», я зрадів. Ти… ти добра дитина, Лізо, завжди була така. А Василько…

— Мені здалось, що вам саме цього не вистачає.

— Так. Ми знайшли його матір, за три роки вона вийде, а далі буде видно. Хлопчик хороший, вчиться, ми з ним порозумілися. Ну, йди, погуляй трохи.

Я виходжу з двору і йду знайомою вуличкою. Мабуть, отут я відчуваю себе вдома. Не там, де галасливе місто прохромило небо дзеркальними хмарочосами, не в похмурому і чужому будинку побіля Дрездена, а отут, де похилені паркани, де невеликі цегляні будиночки з верандами, де річка — он там, за зеленою будівлею зачиненого інтернату. В держави на дітей немає коштів. Хай вони гинуть на вулицях, хай збиваються у вовчі зграї і перетворюються на злочинців — кого це обходить… Але я тут удома. А зараз, може, завітаю в гості.

Обличчя їхні такі знайомі — ну, звісно, де вони звідси дінуться? Зелені туї хитаються за вітром, наче виконують гімнастичні вправи: нахилитися вправо — вліво, і знову… Танька таки поставила пам’ятники Ірці і Кирпі. Власне, я й не сумнівалась. І фотокартки гарні знайшла, мабуть, у Старого взяла. Лагідна посмішка Кирпи і свіже смагляве Ірчине личко. Куди дівається душа? Невже й справді це просто казка, щоб якось потішити нас на порозі вічності? Я не вірю. Щось має бути, там. Там, де Він. Щось там має