Алла Сєрова - Подвійне дно

— Ви пошкодуєте про це, пане Штольц!

— Не думаю. Справа в тому, що коли ваш чоловік підписував свій заповіт, то віддав мені оце, бачите? — він показує теку. — Тут звіти приватних детективів, яких найняв ваш чоловік для пошуків своєї дочки. Він хотів зустрітися з нею, тому поїхав в Україну, де його викрали і вбили. Але документи потрапили до мене з його рук, і в мене немає ніяких підстав не вірити їм. Ми намагались зв’язатись з пані Елізою останнім часом, та безуспішно. Власне, я збирався вам це сказати, ви даремно приготували для мене виставу.

— То ви все знали? — Анна блідне, стискуючи губи.

— Звичайно. Та ви так наполягали на зустрічі, що я…

— Ти! — Анна дивиться на мене палаючими очима. — Ти, нікчема, знайдена під парканом! У тебе немає жодних прав! З якого смітника ти виповзла?!

— Це я здала твого татуся.

Ну, не можу я змовчати, ніяк. Вона роздратована до краю, зараз зіскочить з рейок, і я їй в цьому радо допоможу. Я теж люблю крайні прояви в поведінці. Колись воно мені боком вилізе, може, навіть зараз, але я її все одно роздратую, це легко.

— Що ти сказала?!

— Ти чула. Це я здала твого татуся. Він зараз сидить на нарах і чухає геморой. А його халупу я спалила, такі от новини. А ти й не знала? Там такий великий камін, біля нього потворні крісла — я вигребла жарини і пустила червоного півня — добряче горіло, я тішилась страшенно, просто іменини серця. Тобі б теж сподобалось. Дивись, не трісни зі злості.

Вона дивиться на мене і її поблідле обличчя стає синюватим. Вона якось одразу наздогнала свій вік, перетворившись на суху злостиву ягу. Боже милосердний, скільки ще нервових дамочок я маю зустріти? Я хочу спати. Мені навіть дратувати її вже нецікаво. Я вже знаю, хто вона. Вона з тих, хто народився з гнилизною. З отих, хто як чортом уродиться…

Нараз вона вихоплює з сумочки пістолет. Оце вже гірше, і що тепер скаже Слісаренко? Де його чорти носять? Чи він хоче, аби ця психопатка перестріляла нас усіх? Навіщо взагалі було затівати цю виставу? Чому їх не заарештували й досі? А я знаю тепер, чому. Вони все знали, та в них не було проти Анни доказів. Жодних суттєвих доказів, тільки голе знання, та для суду цього замало. Як він там співав: «Без ваших свідчень в справі будуть білі плями». Вони весь час хотіли запроторити мене до в’язниці, аби розв’язати руки цій психопатці і впіймати її на гарячому. На скільки б це затяглось, я не знаю, та весь цей час мене б тримали в смердючій камері, де повно мікробів. А коли в них не вигоріло, вони просто підставили мене як приманку, вони знали, що я неодмінно роздратую цю поторочу і вона не стримається. Але мало мені буде радості, якщо вона випустить в мене всі кулі з обойми. Та якщо навіть одну, мене це теж не влаштовує.

— Мамо, припини!

Це Андерс. Добре, що ми з тобою не переспали, красунчику, бо то був би інцест. Але чого ти смикаєшся? Тебе ж матуся не стане вбивати.

— Сядь, Андерсе! Якщо все так обернулось, то я вирішила: хай все піде благодійним організаціям. Але оцій брудній дівці нічого не дістанеться.

— Мамо, досить. Ми вже достатньо зробили.

— Ні. Краще мовчи, ти мене знаєш, я піду до кінця. І якби не ти, Клаус був би мертвий до того, як змінив заповіт.

— Фрау Вернер, я б вам не радив…

— А ти мовчи, слимак. Ти все одно вже нікому нічого не розкажеш — так, як і всі інші. І я почну з оцієї знайди.

— Мамо, не треба. Негайно припини істерику.

— Ні.

Я розумію тільки одне: вона збожеволіла. Може, не назавжди, та все одно зараз вона — повна психопатка. А може, вона й була такою, весь час? Хтозна. Казав же Олесь, що коли людина роздратована і виведена з рівноваги, вона робить помилки, та ця дамочка, здається, всіх переплюнула.

— Як хочеш стріляти, то стріляй, чого посиніла? — я все одно не стримаюсь, язик мій — ворог мій. Ця жінка мені не подобається, і квит.

— Лізо, не зли її. — Андерс-Андрій благально дивиться на мене. — Вона може вистрілити.

— Як ти вистрілив у свого названого батька?

— То не я, клянусь! Я не знав, що вона зайде так далеко! Я нічого не знав, повір мені, аж поки все не сталося — там, у готелі! А потім уже не мав вибору…

— Що ти маєш на увазі?

— Він має на увазі, що він — слимак і боягуз, такий самий, як і його справжній батечко! — Анна виплюнула це в Андерса. — Він сентиментальний кретин, який не хотів допомогти рідній матері, зрадник!

— Мамо, припини!

— Краще б я тебе не народжувала!

Вона переводить дуло пістолета в мій бік, лунає постріл… Все, тут мені й смерть. І не буде для мене літа, і не буде кота на столі, і соняхи цвістимуть комусь іншому… Але це зовсім не боляче?

— Я вбив її…

Вона лежить на підлозі, в кімнату вбігають якісь люди, скавчить жінка… Я що, досі жива?

— Андерс вистрілив у неї. — Слісаренко бере мене за руку. — Все позаду.

— Андерс?

— Так. Ви ж віддали йому ручку-пістолет, дивуюсь вашій безголовості.

Чорт, я зовсім забула, що та ручка стріляє!

— Вона померла?

— Ні. Вона жива, її вилікують і вона відповідатиме за свої злочини.

— А Андерс?

— Ну, суд виявить ступінь його вини. Але без вашої допомоги нічого б не вийшло.

— Тобто?

— Ну… — він мнеться, як наречена в першу шлюбну ніч. — Я, власне, не думаю, що можу розголошувати…

— Полковнику Слісаренко, ви негідник.

— Що?!

— Так, ви негідник. І я бажаю вашій чудовій, прекрасній тещі довгих років життя, сто двадцять років. Ви чудово знаєте, що у вас не було проти Анни жодного доказу. І ви зробили ставку на те, що я стану її дратувати і виведу з рівноваги. Вам же, для повноти картини, не вистачає мого трупа, авжеж? Оце була б ваша остаточна перемога! Саме заради цього ви мене сюди й привезли?

— Лізо, ви все не так зрозуміли!

— Ні, я не настільки дурна. Я все правильно зрозуміла, і ви це знаєте, та чомусь намагаєтесь відкрутитись. Ви…

— Пробачте, що втручаюсь. — Штольц вклинюється між нами. — Пані Климковська, у нас із вами купа справ. Чи не могли б ви перенести суперечку на інший час?