Артур Конан Дойль - Утрачений світ

начебто схоже на правду. Ти ж знаєш, що ти не зовсім вільна. А Рафлс Гоу не з тих, з якими можна гратися.

— Любий мій братчику, — мовила Лора, кладучи руку Робертові на плече, — та що ти знаєш про ці справи? Від тебе тільки одне вимагається: бавитись у своє малювання та пам'ятати, що ти мені вчора пообіцяв.

— А що він наобіцяв такого? — підозріло запитав старий Макінтайр.

— Та пусте, тату. Але якщо ти це забудеш, Роберте, я скільки житиму — тобі не прощу.

Розділ VII

ВСЕВЛАДДЯ БАГАТСТВА

Чим далі збігали тижні, ім'я та слава таємничого власника Нового Палацу розійшлися по всій до того тихій Провінційній околиці, врешті досягши найвіддаленіших Сусідніх графств. У Бірмінгемі, з одного боку, і в Ковентрі та Лемінгтоні, з другого, ширилися чутки про його несказанне багатство, незвичайні примхи й дивовижний спосіб життя. Ім'я його переходило з уст до уст, і тисячі усиль спрямовувалися на те, щоб з'ясувати, хто він та звідки взявся. Однак попри всі потуги пліткарям не вдалося встановити ані його походження, ані секрету його багатства.

Не дивно, що припущень на цю тему було безліч, бо майже не минало дня, щоб не з'являлися нові свідчення необмеженої його могутності й не меншої доброти його серця. Через вікарія, Роберта та й інших він довідувався про потреби нужденніших з місцевих жителів, і часто-густо бувало так, що коли людині вже не ставало сил далі протистояти недолі, коли її вже зовсім припирало до стіни, котрогось ранку вона одержувала коротеньку записку із вкладеним чеком чи сумою грошей, і всім її бідуванням наставав край… Одного дня кожному пожильцеві богадільні вручили по теплій двобортній куртці й парі добротних міцних черевиків, а іншого — у міс Свайр, зубожілої літньої жіночки порядного роду, що шитвом приробляла до своїх скромних статків, раптом з'являлася новенька швейна машина найкращої марки замість тієї старої, яку їй уже несила була приводити в рух ревматичними ногами. Блідий шкільний учитель, що рік у рік, не маючи перепочинку, марно змагався з безкебетними темфілдськими дітлахами, нараз одержав поштою квиток на двомісячну туристську подорож до Південної Європи разом з оплаченими квитанціями на готелі й усе таке інше. Джон Гекет, фермер, що п'ять років мужньо-змагався з неврожаєм, а на шостий мусив скласти зброю, і до нього вже прийшов бейліф з підручними описувати майно за несплату податків чи кредиту, раптом побачив, як до нього в дім вбігає добрий вікарій, розмахуючи асигнацією над головою, і повідомляє, що не тільки всю його заборгованість сплачено, а ще й залишилося йому досить коштів на те, аби придбати досконалішу техніку й забезпечити себе перед завтрашнім, днем. Мешканців Темфілда охоплювало мало не забобонне почуття, коли вони дивилися на розкішну будівлю, на величезні оранжереї, освітлені сліпучим сонячним промінням, а надто коли вночі з безлічі вікон струменіло назовні яскраве електричне світло, їм здавалося, що то якесь божество оселилося в цьому величному палаці, невидиме, але всевидяще, безмежне у своїй силі й зичливості, повсякчас готове посприяти й допомогти. Однак в усіх проявах власного доброчинства Рафлс Гоу щоразу лишався за кулісами, покладаючи приємний обов'язок уділяти свої щедроти вбогим і стражденним на вікарія та Роберта.

Тільки раз виступив він сам особисто, це в тому славному випадку, коли порятував від банкрутства відомий банк братів Герравегів у Бірмінгемі. Люди високочестиві й доброчинні, брати Луїс і Руперт заснували фінансовий заклад, що з часом відкрив філії в усіх містечках навколишніх чотирьох графств. Невдача, якої зазнали операції їхніх лондонських агентів, завдала їм значних збитків, а оскільки інформація про це ненароком розійшлася по людях, клієнти раптом кинулися всі гуртом вибирати свої вклади, що й зовсім погіршило становище банку. З усіх сорока філій ішли термінові телеграми з вимогою готівки саме в той час, коли центральну контору в Бірмінгемі заповнили стривожені вкладники, розмахуючи байковими книжками й вимагаючи сплати своїх внесків. Обидва брати й уся обслуга трималися просто героїчно за відполірованими стойками банку, на превелику силу зберігаючи усмішки на обличчі, тоді як через спішних посланців і телеграми банкіри силкувалися привести в дію всі можливі резерви. Наплив відвідувачів не спадав увесь день, і коли о четвертій годині обслуговування клієнтів припинилося, за дверима ще вирував чималий натовп, а у підвалах банку лишалося заледве тисячу фунтів.

— Ми приречені, Луїсе, — в розпачі зауважив Руперт братові, коли останній клерк вийшов з контори й можна було вже зігнати силувану усмішку зі знеможених облич.

— Ці віконниці ніколи більше не відчиняться! — скрикнув Луїс, і обидва брати раптом кинулися один одному в обійми, зі слізьми на очах переживаючи не так своє горе, як нещастя тих, хто на них був поклався.

Але чи ж у кого вистачить духу сказати, що надії нема, якщо він звірився своїми знегодами зі світом? Того самого вечора місіс Сперлінг одержала листа від своєї давньої шкільної приятельки, місіс Луїс Герравег, в якому та виклала всі свої тривоги й надії і розповіла про тяжке, лихо, що їх спіткало. Негайно ж таки з будинку вікарія звістка ця перенеслася до Нового Палацу, і раннього ранку наступного дня містер Рафлс Гоу вийшов з дому з великим чорним саквояжем, спромігся в якийсь спосіб відірвати від сніданку касира місцевої філії англійського банку й переконав завчасу її відкрити.

О пів на дев'яту почала вже купчитися юрба біля закладу братів Герравегів, коли це якийсь незнайомець, худорлявий і блідий, з розбухлим саквояжем у руці, став наполегливо пробиватись до приймальні банку.

— Марна справа, сер, — понурим голосом промовив старший брат до відвідувача — обидва брати стояли поруч, підтримуючи один одного в цю скрутну хвилину. — Ми нічим не можемо стати вам у пригоді. У нас майже нічого не залишилося, і це буде несправедливо щодо інших, якщо ми вам зараз виплатимо. Можемо тільки сподівались, що, коли вичерпаються всі наші запаси, ніхто не постраждає, окрім нас самих.

— Я прийшов не забирати гроші, а вкласти, — пояснив Рафлс Гоу спокійним, аж наче вибачливим топом. — У мене в саквояжі п'ять тисяч стофунтових банкнотів. Я буду вам вельми вдячний, якщо ви оформите цю суму на мій рахунок.

— Але ж, Господи милосердний, сер! — приголомшено пробелькотів Руперт Герравег. — Хіба ви не чули? І не бачили? Ми не можемо допустити, щоб ви пішли на цей нерозважливий крок, авжеж-бо, Луїсе?

— Безперечно, що ні! Зараз ми не можемо, сер, рекомендувати вам послуги нашого банку, коли у нас масовий наплив клієнтів, що закривають свої рахунки, і ми не