Зенон Косидовський - Коли сонце було богом

офіцерами в супроводі самого володаря відвідав піраміду. Будівля височіла посеред просторого майдану, замкнутого оборонним муром з вежами і амбразурами. Тут, на випадок народного бунту, завжди стояли напоготові королівські війська.

Піраміда мала п’ять ярусів з терасами. На вершину, де видніли два храми, схожі на дерев’яні вежі, вели круті сходи на 340 східців.

На височенній вершині піраміди Монтесума взяв Кортеса під руку й пояснив йому деталі панорами, яка звідти відкривалась. У столиці ацтеків налічувалось 300 тисяч мешканців, отже, це було одне з найбільших на той час міст світу (Лондон мав тоді 200 тисяч жителів). Уздовж озера розкинулись інші, менші міста, серед яких наймоднішим було Тескоко. Всі ці міста майже зливалися в одне, так що загалом населення Теночтітлана сягало до трьох мільйонів чоловік.

Ось який вигляд мало місто з пташиного польоту. Теночтітлан лежав посеред озера на довгастому острові, з’єднаному з берегом трьома греблями. Ці греблі було розрізано каналами, над якими повисли розвідні мости.

Крім того, через озеро йшов великий акведук з теракотових труб, якими текла вода з сусідніх гір, бо озеро було солоне. Занепокоєні іспанці звернули увагу, що місто — справжня пастка: на випадок збройного конфлікту звідси нелегко вибратися.

Перед храмом стирчав великий червоний камінь, на якому в жертву богу війни вбивали людей. Всередині однієї вежі стояв і сам бог війни Уіцілопочтль — здоровенне й потворне божисько, вічно спрагле до людської крові. «Статуя, — писав Берналь Діас[77], один із товаришів Кортеса, — була вся вкрита золотом і коштовними каменями. У правій руці бог тримав лук, а в лівій пучок стріл. На шиї цього великого ідола висіло намисто з людських черепів, інкрустованих шафіром».

Але найстрашніше враження справляла поставлена перед статуєю миска, в якій ще парувало троє людських сердець. Біля підніжжя піраміди іспанці до того ж побачили дерев’яний павільйон, у якому налічили 136 тисяч людських черепів, акуратно виставлених на полицях.

Побувши тиждень у столиці, Кортес почав міркувати, як би йому завоювати цю країну й захопити її багатства. З досвіду він знав, що індіанці, як правило, впадали в паніку і припиняли боротьбу, коли гинув або опинявся в неволі їхній вождь. Тому він наважився на нечувано зухвалий крок: постановив затягнути Монтесуму туди, де жили іспанці, і від його імені взяти владу в свої руки.

Незабаром стався випадок, який став для нього за виправдання замаху. Один провінціальний ацтецький правитель убив кількох іспанських заложників. Після переможного бою конквістадори схопили цього правителя й піддали тортурам. Він признався, що вбив заложників за намовою Монтесуми. Тоді Кортес з кількома солдатами вдерся до палацу, звинуватив володаря у зраді і, незважаючи на лемент усього двору, забрав його з собою. На своїй квартирі він покарав Монтесуму — власними руками закував його на кілька годин у кайдани. А на міському майдані тим часом горіло вогнище, на якому спалювали нещасного правителя провінції.

Та навіть після такої ганьби Монтесума не закликав народу до боротьби; навпаки — коли перед палацом почали збиратися занепокоєні підлеглі, він вийшов на вершину муру й запевнив їх, що перебрався до своїх гостей цілком добровільно. Страх перед прибульцями позбавив короля не тільки мужності й почуття власної гідності, але й притаманного йому розуму.

Побачивши таку покірливість володаря і пасивність мешканців, конквістадори стали ще зухваліші. Минуло небагато часу, і вони добилися, що Монтесума віддав їм нібито як данину для іспанського короля всі державні скарби ацтеків. Але вершина зухвальства була перебудова одного храму на католицьку каплицю, причому іспанські солдафони на очах у всього міста зіпхнули статую індіанського бога зі сходів піраміди.

Травня 1520 року, тобто через шість місяців після того, як Кортес прибув до столиці, з Веракруса надійшла тривожна звістка: там висадився сильний іспанський корпус на чолі з генералом Нарваесом; це військо надіслав губернатор Куби Веласкес, наказавши неодмінно схопити Кортеса й відібрати в нього здобич.

Кортес залишив за командувача одного з своїх спільників — Альварадо, а сам з 233 солдатами вирушив проти нового ворога. Нарваес вступив до столиці тотонаків і укріпився на вершині піраміди. Але командир з нього був недолугий і бездарний. Скориставшися з того, що вночі почалася тропічна буря та злива, військо Кортеса підкралося до піраміди й несподіваним штурмом захопило ворожі позиції. Нарваеса було тяжко поранено, а солдати — 1 200 піхотинців і сто кіннотників — склали зброю. Щедрими подарунками і Обіцянками багатих трофеїв Кортес перетягнув їх до себе, неабияк зміцнивши цим свою армію.

Щойно впорався він з цими справами, як од Альварадо прибув гонець з лиховісною новиною: в Теночтітлані вибухло повстання. Розлючений народ загнав іспанців у їхні квартири й залишив без харчів. В першу-ліпшу хвилину ацтеки могли піти на штурм і знищити чужинців.

Що ж сталося? Було, як і щороку, свято на честь бога війни. Шістсот найвищих ацтецьких сановників зібралося на майдані біля піраміди, щоб відзначити свято традиційними обрядами — співами й ходами. Альварадо дав знак, конквістадори накинулися на беззахисних ацтеків і вирізали їх до ноги. Потім обдерли з трупів усі коштовності. Індіанці не дали ніякого приводу для цієї різні, єдиним її мотивом була наймерзенніша жадоба вбивства й грабунку.

Кортес негайно вирушив на допомогу і 24. червня того ж року вступив до міста. На опустілих вулицях і площах панувала зловісна тиша. Дивний збіг обставин: ніхто не зробив спроби перешкодити обом арміям з’єднатися.

Та тільки-но Кортес зачинив за собою браму, як у місті почувся грізний гомін. За хвилину озброєний до зубів натовп уже сунув, мов страшна буря, до фортечних стін. На всіх сусідніх вулицях, дахах будинків і навіть на піраміді з’явилося повно чоловіків, жінок та дітей. На іспанців посипався град стріл і каменів, а потім індіанські воїни в небувалій метушні й тисняві один поперед одного почали лізти на мури, незважаючи на те, що гармати й аркебузи нещадно спустошували їхні лави.

Серед іспанців не було серйозних втрат, але запал атакуючих сповнив їх жахом. Кортес раз у раз робив вилазки з кавалерією і піхотою, але то була сізіфова праця. Індіанців гнали і топтали кіньми, рубали мечами, кололи списами, — вони відступали, та за хвилину повертали знову, чіплялися обома руками за коней, стягували вершників із сідел і тих, кого брали живцем, одразу ж різали перед олтарем бога війни. В каналах і на озері було повно човнів з воїнами. На греблях ацтеки розібрали мости й зробили барикади, щоб відрізати іспанцям дорогу до відступу. Кортес лютував і метався, відчуваючи своє безсилля, потім наказав