Габріеле д'Аннунціо - Насолода

великі підлоти, які супроводжують солодкі світські адюльтери, зводили кохання, як йому здавалося, до банальної й брудної мішанини, ганебної вульгарності, розбещеності, якій немає назви. Спогади по Скіфаною проникли йому в душу, наче ніжні пахощі. Постать донни Марії засяяла перед його внутрішнім зором так реально, що він майже не був здивований; він бачив, як вона відрізняється від усіх інших жінок, як сяє над усіма ними. А якою вона була прекрасною, коли в гаю Вікоміле промовила свої палкі слова! Чи почує він знову ці слова з її вуст? Що вона робила, що вона думала, як пережила цей час їхньої розлуки? Внутрішнє збудження зростало в ньому з кожним кроком. Мов швидкоплинні фантасмагорії, пролітали в його душі фрагменти видінь: краєчок краєвиду чи моря, сходи між кущами троянд, кімната, всі ті місця, де народжувалося його почуття, де розливалася ніжність, де поширювалися її чари. І він переживав солодке й глибоке тремтіння, думаючи, що, можливо, в її серці досі живе пристрасть, що, можливо, вона страждала й плакала, а може, навіть мріяла й сподівалася. Хто знає!

– Ну то як воно? – запитав Джуліо Музелларо. – Як посуваються справи з леді Гітсфілд?

Вони спускалися по вулиці Чотирьох Фонтанів, були перед палацом Барберіні. Між залізними ґратами паркану, між колосами з каменю виднівся темний сад, пожвавлюваний тихим дзюрчанням вод, над ними височів білий палац, де тільки під одним портиком горіло світло.

– Що ти сказав? – перепитав Андреа.

– Як твої справи з донною Еленою?

Андреа подивився на палац. У ту мить йому здалося, що він відчув у серці глибоку байдужість, справжню смерть жадання, остаточне зречення; і тому відповів першою фразою, яка спала йому на думку:

– Я дотримуюся правила: ніколи не запалювати сигарету вдруге…

– А проте цього разу, може, й слід її запалити. Ти добре її роздивився? Мені вона здалася ще гарнішою; так ніби вона має щось нове, щось таке, чого не виразиш словами… Можливо, «нове» – й не зовсім вдале слово. Вона стала ніби глибшою, зберігши свою красу; одне слово, Елена стала тепер більше собою, аніж два або три роки тому – «квінтесенцією Елени». Можливо, вона переживає свою другу весну, бо її вік, думаю, вже наближається до тридцяти. Тобі так не здається?

Андреа відчув, як його вкололи ці слова, й знову загорівся. Ніщо так не оживляє й не загострює жадання чоловіка, коли він чує від інших похвалу жінці, якою він володів протягом тривалого часу або за якою упадав довго й марно. Кохання, яке перебуває в агонії, може тривати довше, якщо йому хтось позаздрить, якщо ним хтось захоплюватиметься; бо коханець, якому набридли його почуття або який від них стомився, боїться відмовитися від своєї власності або своєї облоги на користь щастя того, хто прийде йому на зміну.

– Тобі так не здається? А потім перетворити Гітсфілда на Менелая, мабуть, буде неповторним щастям.

– Я теж так думаю, – сказав Андреа, намагаючись підробитися під фривольний тон друга. – Побачимо.

ІІІ

– Маріє, на мить забудьте про свою лагідність, дозвольте мені висловити свої думки!

Вона підвелася. Сказала тихо, без обурення, без суворості, без очевидного хвилювання в голосі:

– Пробачте мені, але я не можу вас слухати. Ви завдаєте мені великого болю.

– Я мовчатиму. Залиштеся тут, Маріє, благаю вас.

Вона знову сіла. Усе було так, як у часи Скіфаної. Ніщо не могло б зрівнятися з грацією витонченої голови, що здавалася придавленою величезною масою волосся, наче божественною карою. М’яка й ніжна тінь, схожа на злиття двох прозорих барв – фіолетової й ідеально синьої, оточувала її очі, з брунатними зіницями смаглявого янгола.

– Я лише хотів, – додав Андреа приниженим голосом, – лише хотів нагадати вам свої слова, що їх я сказав якось уранці в парку, на мармуровій лаві, під полуничними деревами, в незабутній для мене час, майже священний у моїй пам’яті.

– Я їх пам’ятаю.

– Так от, Маріє, від того часу моє лихо стало сумнішим, похмурішим, жорстокішим. Я ніколи не зможу розповісти вам про свої страждання, свої приниження; не зможу розповісти вам, скільки разів моя душа кликала вас, думаючи, що помирає; ніколи не зможу повідати, як тріпотіла моя душа від щастя, як поривалося все моє єство до надії, якщо на якусь мить я наважувався думати, що пам’ять про мене, можливо, ще жива у вашому серці.

Він говорив тим самим тоном, як і в той далекий ранок; здавалося, його опанувало те саме сентиментальне сп’яніння. Весь його сум піднявся до його вуст. І вона слухала його з опущеною головою, нерухома, майже в тій самій позі, що й минулого разу; і її уста, вираз її вуст, хоч і міцно стиснутих, як і того разу, свідчив про болісне любострастя.

– Ви пам’ятаєте про Вікоміле? Ви пам’ятаєте про гай у той жовтневий вечір, коли ми були самі-одні?

Донна Марія легенько нахилила голову, ніби виражаючи свою згоду.

– І ті слова, які ви мені сказали? – додав молодик смиренним голосом, але з напруженим виразом стримуваної пристрасті, низько нахилившись до неї, ніби хотів заглянути їй у вічі, які вона ще тримала нахиленими.

Вона тепер підвела їх і подивилася на нього з болем і жалем.

– Я все пам’ятаю, – відповіла вона, – усе-все. Чому я мусила приховувати від вас свою душу? Ви наділені шляхетним і величним духом. І я довіряю вашій великодушності. Але чому я мала дозволити, щоб ви повели мене до себе, наче вульгарну жінку? Хіба я не сказала в той вечір, що кохаю вас? У вашому запитанні я бачу інше запитання. Ви хочете знати, чи я досі кохаю вас.

Вона на мить завагалася. Губи їй затремтіли.

– Я вас кохаю.

– Маріє!

– Але ви повинні назавжди відмовитися від мого кохання, ви повинні віддалитися від мене; ви маєте бути шляхетним і великодушним, оберігаючи мене від боротьби, яка вселяє мені страх. Я багато страждала, Андреа, і я навчилася страждати; але думка про те, що я мушу боротися проти вас, мушу захищатися від вас, – уселяє в мене безумний жах. Ви не знаєте, скільки мені знадобилося зусиль, щоб повернути собі спокій серця; ви не знаєте, від скількох високих і дорогих мені ідеалів я мусила відмовитися… Бідолашні ідеали! Я стала іншою жінкою, бо треба було, щоб я стала нею; я стала жінкою звичайною, бо так від мене вимагав мій обов’язок.

У її голосі прозвучав глибокий і лагідний смуток.

– Зустрівшись із вами, я відчула, як у мені відродилися мої давні мрії, відродилася моя колишня душа. І в перші дні