Габріеле д'Аннунціо - Насолода

Потім дюк стишив голос. Певно, він розповідав страхітливі речі. До вуха Андреа долинула між фрагментами кількох еротичних фраз двічі чи тричі назва знаменитої газети, яка давно спеціалізувалася на лондонських скандалах: Пол Мол Ґазет. Йому захотілося почути ту розмову: його опанувала страшенна цікавість. Він знову побачив у своїй уяві руки лорда Гітсфілда – бліді, експресивні, значущі, такі викривальні й незабутні. Але Музелларо не переставав базікати. Він йому сказав:

– Ходімо звідси. Я тобі розповім.

Спустившись сходами, вони зустріли графа Альбоніко, який підіймався. Він був одягнений у жалобу у зв’язку зі смертю донни Іпполіти. Андреа зупинився й став його розпитувати про цю сумну подію. Він знав, що ця смерть сталася в Парижі, в листопаді, від Джуліо Монтелатічі, кузена донни Іпполіти.

– Вона померла від тифу?

Білявий і бляклий удівець ухопився за нагоду вилити свій смуток. Він тепер носив своє горе, як свого часу носив красу своєї дружини. Заїкання псувало його сумні слова, і здавалося, його білясті очі ось-ось лопнуть і з них поллється сироватка.

Джуліо Музелларо, побачивши, що елегія нещасного вдівця затягується, поквапив Андреа, сказавши йому:

– Поквапся, ми примусимо надто довго чекати нас.

Андреа попрощався, пообіцявши вислухати продовження драматичної історії під час наступної зустрічі. І вийшов із другом.

Слова Альбоніко відродили в ньому те дивне почуття, змішане з бурхливим жаданням і своєрідним задоволенням, яке опанувало його в Парижі на кілька днів після того, як він довідався про смерть донни Іпполіти. У ті дні образ донни Іпполіти, майже окутаний забуттям, знову виник перед ним крізь час хвороби та одужання, крізь стільки інших подій, крізь почуття кохання до донни Марії Феррес, дуже далекий, але огорнутий чимось ідеальним. Вона дала йому свою згоду; і хоч він не зміг заволодіти нею, вона подарувала йому одне з найсильніших людських сп’янінь: сп’яніння перемоги над суперником, гучної перемоги, в якій він здобув любов жаданої жінки. У ті дні бажання, яке він не зміг загасити, повернулося до нього; і під тиском уяви неможливість задовольнити його вселила йому невимовний неспокій, кілька годин справжніх тортур. Потім між жаданням і безнадією народилося ще одне почуття, майже почуття задоволення, такого собі ліричного піднесення. Йому подобалося, що його пригода так закінчилася й закінчилася назавжди. Ця жінка, якою він ніколи не володів, і щоб здобути її, він мало не був битий, ця майже незнайома йому жінка одна залишилася недоторканною на вершині його духу, в божественному ідеалі смерті. Tibi, Ippolyta, semper!

– Отже, – розповідав йому Джуліо Музелларо, – вона прийшла сьогодні, близько другої години.

Він розповідав про капітуляцію Джулії Мочетто з помітним ентузіазмом, з багатьма подробицями про рідкісну й таємничу красу незаплідненої Пандори.

– Ти маєш слушність. Це чаша зі слонової кості, блискучий щит, дзеркало любострастя…

Андреа знову відчув легкий укол, як кілька днів тому місячної ночі, коли вони вийшли з театру і його друг піднявся сам-один до палацу Борґезе; це тепер перейшло у не дуже виразне почуття жалю, на дні якого, либонь, ворушилися, змішуючись зі спогадами, ревність, заздрощі та могутня егоїстична й тиранічна нетерпимість, притаманна його натурі, яка іноді примушувала його майже бажати смерті жінці, якій він віддавав перевагу і якою втішався, щоб нею більше не втішався жоден з інших чоловіків. Нікому не було дозволено пити зі склянки, з якої раніше пив він. Спогад про короткочасне спілкування з ним мусив заповнити все життя жінки. Коханки мусили залишатися вічно вірними його зрадливості. Такою була його горда мрія. Окрім того, йому не подобався розголос, розкриття для загалу таємниць краси, і якби, наприклад, він володів «Дискоболом» Мірона або «Списником Поліклета» чи Кнідієвою Венерою, він насамперед подбав би про те, щоб заховати шедевр у недоступне місце і втішатися ним самому, щоби втішання когось іншого не применшувало його власного. Тоді чому ж він вирішив розголосити свою таємницю? Чому він розбудив цікавість друга? Чому побажав йому успіху? Сама легкість, із якою та жінка йому віддалася, викликала в ньому гнів та відразу, а також трохи його принизила.

– Але куди ми йдемо? – запитав Джуліо Музелларо, зупиняючись на площі Венеції.

У глибині різних порухів його душі й різних думок Андреа відчував хвилювання, яке розбудила в ньому зустріч із доном Мануелем Ферресом, думка про донну Марію, її осяйний образ. І серед усіх цих швидкоплинних контрастів щось подібне до тривоги штовхало його до її будинку.

– Я повертаюся додому, – відповів він. – Звертаймо у вулицю Національну. Проведи мене.

Далі він уже не слухав слів друга. Думка про донну Марію повністю опанувала його. Коли вони дійшли до театру, він на мить завагався, не знаючи, на який тротуар йому звернути, праворуч чи ліворуч. Він хотів проминути її будинок, упізнавши його за номером на дверях.

– Але що з тобою? – запитав Музелларо.

– Нічого. Я тебе слухаю.

Він подивився на номер і збагнув, що її будинок має бути ліворуч, не надто далеко, можливо, поруч із віллою Альдобрандіні. Високі пінії вілли бовваніли на тлі зоряного неба, бо ніч була холодна, але тиха. Башта Міліцій підносила вгору своє квадратне громаддя, чорна між зорями; пальми, які росли на мурах Сервія, нерухомо спали у світлі ліхтарів.

Зовсім мало номерів залишалося проминути, аби дійти до того, який був указаний на візитівці дона Мануеля. Андреа тремтів так, ніби донна Марія вийшла йому назустріч. Її дім справді був близько. Він пройшов майже впритул до зачиненої брами; не міг утриматися, щоб не подивитися вгору.

– Куди ти дивишся? – запитав його Музелларо.

– Нікуди. Дай мені сигарету. Ходімо швидше, бо вже стало холодно.

Вони мовчки пройшли по вулиці Національній до Чотирьох Фонтанів. Стривоженість Андреа була очевидною. Друг сказав йому:

– Тебе справді щось непокоїть…

А Андреа відчував такий біль у серці, що мало не розповів про все. Проте втримався. Він досі перебував під враженням злослів’я, почутого в клубі, розповіді Джуліо, всього того непристойного базікання, яке сам же й спровокував і сам підтримував. Цілковита відсутність таємниці в пригоді, те марнославне самовдоволення, з яким коханці ставляться до базікання та усмішок інших людей, цинічна байдужість, із якою колишні коханці нахваляють переваги жінки тим, котрі вже наготувалися повтішатися з нею, фальшива послужливість, із якою перші дають другим поради, як ліпше досягти своєї мети, готовність, із якою другі розповідають першим про найменші подробиці першого побачення, прагнучи довідатися, чи теперішні манери дами збігаються з тими, з якими вона віддавалася раніше, й ці розповіді, ці наслідування, ці успадкування, й узагалі всі дрібні та