Жан-Марі Гюстав Леклезіо - Золотошукач

алею, всипану тамариндовими стручками й пелюстками гібіскуса, слухаючи надривне дзижчання комарів, які будуть витися навколо наших голів, а коли озирнемося, то побачимо серед нічної сині велике освітлене вікно, в якому батько нахилився над морськими мапами.

Того дощового ранку на цвинтарі поблизу Біґара я слухаю, як на домовину падає земля, дивлюся на дуже бліде обличчя Лаури, на її волосся, стягнуте чорною шаллю Мем, на краплі дощу, що, наче сльози, стікають по її щоках.

Скільки часу минуло відтоді як не стало Мем? Не можу повірити. Все скінчилося, більше ніколи не буде її голосу, що промовляє у півтемряві веранди, не буде її запаху, її погляду. Коли помер батько, мені здалося, що я падаю в яму, в забуття, якого я не можу прийняти, яке назавжди віддаляє мене від того, чим були моя сила і молодість. Скарби — неприступні, недосяжні. Це «золото дурнів», як те, що мені приносили чорношкірі золотошукачі, коли я прибув до Порт-Матюрена.

Ми з Лаурою залишилися самі у цьому старому, холодному і порожньому бараці із зачиненими віконницями. У кімнаті Мем погас каганець, я запалив інший на її нічному столику серед непотрібних пляшечок, біля ліжка, застеленого мертвими блідими простирадлами.

— Нічого б не трапилося, якби я залишився… Усе сталося з моєї вини, я не повинен був її залишати.

— Але тобі треба було їхати? — Це запитання Лаура ставить сама собі.

Я з тривогою дивлюся на неї:

— Що ти збираєшся робити?

— Не знаю, гадаю, залишуся тут.

— Поїхали зі мною!

— І куди ж?

— До Мананави. Житимемо на природі, наче перші люди.

Вона іронічно дивиться.

— Утрьох, з твоєю чарівницею? — Саме так вона каже про Уму.

Її очі враз стають холодними, на обличчі — втома, відстороненість.

— Ти добре знаєш, що це неможливо.

— Але чому?

Вона мовчить. Дивиться крізь мене. І раптом я розумію, що за ці роки вигнання я втратив її. Вона йшла іншим шляхом, вона стала іншою, віднині наші життєві шляхи розходяться. Її місце серед черниць Стрітенського монастиря, там, де блукають бідні жінки без грошей і без житла. Її життя серед індіанок, хворих на водянку, на рак, які протягують руку, щоб отримати кілька рупій, усмішку, слова розради. Серед кволих дітей з роздутими животами, для яких вона готує цілі казани рису, заради яких вона йде до «буржуїв» своєї касти, аби витрясти з них хоч якісь гроші.

Через мить в її голосі чути нотки співчуття, як раніше, коли, босий, я перетинав нашу кімнату, аби вийти в ніч.

— А ти що збираєшся робити?

Я блазнюю:

— Митиму золото, як на Клондайку. Я певен, що у Мананаві є золото.

Так, ще мить у її погляді світиться зацікавленість, ми ще близькі, ми знову «закохані», як колись казали про нас, коли бачили разом.

Пізніше я дивлюся, як вона складає свою маленьку валізу, аби йти до черниць у Лорет. Її обличчя знову стало спокійним, байдужим. Лише очі палахкотять від гніву. Вона покриває своє гарне волосся шаллю Мем і, не озираючись, йде, зі своєю маленькою валізою і великою парасолькою, висока і пряма, віднині більше ніщо не примусить її затриматись чи звернути з обраного шляху.

Увесь день я залишався біля гирла річок перед Барашуа, дивився на відплив, який відкриває чорний пісок. Під час відпливу високі чорні підлітки приходять ловити кальмарів, вони нагадують довгоногих чапель мідного кольору. Найвідважніші підходять до мене. Один із них, дивлячись на мою солдатську гімнастерку, вважає, що я англійський військовий, звертається до мене цією мовою. Аби не розчарувати його, я відповідаю англійською, ми балакаємо хвилинку, він стоїть, спершись на свій довгий гарпун, я сиджу на піску, палячи у тіні оксамитових дерев.

Потім він наздоганяє інших юнаків, я чую їхні голоси, вибухи сміху на тому боці річки Тамарен. Залишаються лише рибалки, що стоять у пірогах, які повільно пливуть по своїх віддзеркаленнях на воді.

Я чекаю, коли перший поштовх припливу принесе на берег першу хвилю. З вітром приходить шум моря, від якого, як колись, я здригаюся. Закинувши на плече свій солдатський мішок, я підіймаюся берегом річки до Букана. Перед Єменом звертаю в хащі, туди, звідки починалася наша дорога, та широка, обсаджена деревами алея з червоної землі, яка вела до того білого будинку під дахом кольору небесної блакиті. Цією алеєю ми йшли тоді, давно, я це добре пам’ятаю, коли судові виконавці і законники, що їх найняв дядько Людовік, вигнали нас. Зараз дорога зникла, заросла бур’янами, і разом з нею світ, у який вона вела.

Яке гарне це сріблясто-попелясте світло, воно нагадало мені ті вечори, які огортали мене, коли я сидів на веранді і дивився, як на садок опускаються сутінки! Лише його, те світло я впізнаю. Іду чагарями, навіть не намагаючись побачити дерево шальта чи рів. Наче морський птах, я відчуваю поквапливість, тривогу дня, що завершується. Зараз я швидко рухаюся на південь, орієнтуючись на Червону Гору. Раптом переді мною, відбиваючи небо, заблищала водяна гладінь. Це водойма Еґрет, та, де колись батько встановив генератор. Вона зараз занедбана, заросла травами й очеретом. Від батьківського задуму нічого не залишилося. Греблі знесені, металеві конструкції, на яких трималося динамо, давно розікрали, а саме динамо продали, аби покрити борги. Вода з намулом знищила батькову мрію. Поки я минаю водойму, з криками здіймаються птахи, я прямую далі, до витоків річок.

З висоти перевалу Бриз-Фер бачу під собою долину Чорної річки і вдалині, поміж деревами, море, яке блищить на сонці. Я прийшов сюди, до входу до Мананави, мокрий від поту, захеканий, схвильований. Заходячи до ущелини, відчуваю острах. Невже мені, жертві кораблетрощі, тепер тут жити? У палаючому світлі заходу сонця тіні гір Маккавей, Дно Казана роблять ще темнішими провалля. Над Мананавою нездоланною стіною стоять пасма червоних гір. На півдні, у напрямку моря бачу дими цукроварень і сіл, Каз Нуаяль, Чорної Річки. Мананава — на краю світу, звідси можна дивитися, залишаючись непоміченим.

Я в самому серці долини, тут, під кронами високих дерев — уже ніч. Дме вітер з моря, у шелесті листя чую його невидиму появу, його галоп, його танець. Я ніколи не заходив так далеко всередину Мананави. Під ще світлим небом іду далі через темний ліс, який розкриває переді мною свої безкраї обійми. Навколо гладенькі стовбури чорних дерев, сосни, каніфольні дерева, дикі фіґові дерева. Ноги грузнуть у килимі з листя, я вдихаю запаморочливий запах вогкої землі, небесної прохолоди. Підіймаюся берегом річки. Дорогою зриваю сон-траву, червоні ґуаяви, каштанові фісташки.