Ліана Меко - Зіграй зі мною, Ліана Меко

Любов. Біль. Образа. Вина. Усе що було під забороною. Тепер вони - вільні, живі - змішувалися в один тугий клубок, який неможливо було ні ковтнути, ні виштовхнути назовні.

Ріка, не в силах впоратися з цим напором, вчепилася в тата, немов намагаючись знайти в ньому опору. Він погладив її по спині, уткнувся носом у маківку. Ріка заплющила очі.

Їй було боляче. Але це було... ніби правильно. Уперше за довгий, надто довгий час, вона дозволяла собі відчувати. І ці почуття виявилися настільки сильними, що вона розплакалася. Голосно, захлинаючись, негарно, наче маленька дитина, яку нічим утішити.

Вона ніколи не дозволяла собі цього. Завжди тримала себе в руках, замикала біль усередині, ковтала сльози, боялася налякати тата. Їй здавалося, що якщо вона дасть слабину, якщо він побачить, якою вона буває розгубленою, втомленою, зневіреною - він остаточно зламається. Вона зобов'язана бути сильною.

Так вона думала.

Але зараз усе вирвалося назовні - і зупинити це було неможливо. Занадто багато накопичилося. Занадто довго вона стискала себе в кулак.

Сльози текли, стрясали все тіло, вимивали зсередини злість, образу, страх. Вона схлипувала, хапала ротом повітря, тремтіла в його руках, але не могла зупинитися.

І дивно... Тато не злякався. Він сів на ліжко, продовжуючи міцно обіймати, посадив її собі на коліна.

Колисав. Довго-довго, розгойдуючи з боку в бік, шепочучи щось заспокійливе. Наче вона маленька, а він - дорослий. Наче вони нормальна, звичайна сім'я. Батько і донька.

Він гладив її по спині, по сплутаному волоссю, цілував у маківку.

- Тихо, тихо, донечко... Усе добре, усе буде добре... - його голос вібрував у грудях, теплий, живий.

Ріка вчепилася в його сорочку, як у рятівний пліт. Відчуваючи, як відігрівається щось усередині. Відпускає. Відчуваючи себе... захищеною.

І їй уперше в житті прийшла в голову ця думка: а раптом, якщо дозволити татові бути дорослим - він ним буде?

Якщо перестати оберігати його від усього, перестати тягнути все на собі, перестати думати за нього - може, він упорається? Може, він збереться заради неї? Заради них двох?

Серце болісно стиснулося. А раптом Макс мав рацію, і вона весь цей час робила тільки гірше? Раптом це її постійний захист тягнув його вниз?

Тато знову погладив її по волоссю, і Ріка відчула, як по її голові прокочується тремтіння його пальців.

Він теж боявся. Він теж хотів бути сильним. Він хотів бути хорошим батьком.

- Усе налагодиться, - шепотів він, як заклинання. - Ми впораємося. Я обіцяю, донечко.

І Ріка вперше подумала, що, можливо... можливо, у них справді вийде.