Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

- Може у них все закінчилося, щойно Деолінда завагітніла? - дівчина намагалася ігнорувати неприємну їй інформацію про стосунки її сусідки з коханим.

- Навряд… - засумнівався Габріель. - Бачив їх кілька разів в його машині після роботи. Не думаю, що в когось з них совість прокинулася лише через народження немовляти.

- Але ж Марта ще така дитина! Їй же років двадцять, не більше. Та й брекети лише тижні два як зняла.

- Насправді їй двадцять три, ми з нею однолітки, - відповів хлопець. - Просто у неї такий стиль. Хвостики, одяг підлітковий…

- Ну все, все, досить про неї, - розмову про сусідку продовжувати більше не хотілося. - То вона, кажеш, тебе замінити зможе на три дні. А хто замінить мене на човнах?

- За це не турбуйся, - заспокоїв Юлю хлопець. - На ті дні дощі передають в Авейру. А там, куди полетимо ми, навпаки обіцяють сонце.

- Полетимо? Що це ти задумав? Це ще квитки купувати?

- Не хвилюйся, квитки я вже купив. Ще й зі знижкою. Бо не сезон. А летимо ми на острови.

- Які острови?

- Цього вже не скажу! Не псуй сюрприз! - посміхнувся Габріель до дівчини та пішов обслуговувати покупця.

*  *  *

Юля сиділа у міжнародному аеропорту Порту та гортала журнал. До вильоту залишалося ще пів години, а Габріель побіг до торгового автомата купити води та чипсів. Люди з яскравими валізами проходили чи пробігали повз. Сім’ї з дітьми, закохані пари, літні люди - всі кудись летіли.

Дорога до аеропорту виявилася недовгою і зайняла всього дві години. Спочатку прямий потяг з Авейру до Порту, а потім метро з однією пересадкою. І ось вони тут, готові до подорожі на Азорські острови. 

- Чесно кажучи, я про такі й не чула, - мовила Юля, щойно дізналася пункт їхнього призначення.

- Зате, коли ти там побуваєш, вже ніколи не забудеш! - пообіцяв Габріель.

Літак, в якому вони летіли, був невеликим та належав місцевій авіакомпанії. Річ у тім, що Азори були не материковою частиною Португалії, як і Мадейра, тож Габріелю навіть не потрібен був закордонний паспорт для цієї мандрівки. У небі вони пробули всього дві години та вже опівдні вдихали свіжий бриз острова Сан-Мігел, столиці Азорів.

Для того, щоб краще ознайомитися з місцевими пам’ятками та природними дивами вирішили взяти в оренду авто. У пари було повних дві доби, щоб все тут оглянути та повернутися назад на материк.

Попри те, що була середина лютого, погода не могла не радувати. Сонце, синє небо, легенький теплий вітерець, та й температура повітря була вищою за двадцять градусів.

Передусім вирішили поїхати в хостел, завести речі, а потім вже десь пообідати і почати досліджувати острів. Тут Юлю чекав перший приємний сюрприз, адже хостел виявився гостьовим двоповерховим будинком, який просто потопав у зелені, з окремим внутрішнім двором. Біля хвіртки їх вже зустрічав добродушний господар Францішку, якого вони заздалегідь попередили про свій приїзд.

- Ласкаво просимо на Азорські острови, - мовив він добродушно, виходячи на зустріч гостям.

Всередині будинок був дуже затишний, хоч і трішки нагадував музей. Усі меблі були різьбленими, у прихожій стояла оббита оксамитом канапа, на полицях - книги португальських та закордонних авторів.

- Цікаво, звідки ж мої гості приїхали? - запитав добродушно Францішку, коли вони підіймалися скрипучими сходами на другий поверх.

- Я з Авейру, - відповів Габріель, - а моя дівчина Юля з України.

Чоловік зі співчуттям поглянув на дівчину, а потім раптом взяв її руки у свої та мовив:

- Ми усі молимося за те, щоб ваша країна перемогла! Моя сестра навіть організувала на острові волонтерський центр. Відправляють допомогу щотижня на материк, а звідти - в Україну.

- Дуже приємно, що навіть на Азорських островах про нас не забувають, - відповіла Юля, ледь стримуючи сльози. Кожна згадка про її батьківщину стискала серце.

Кімната, куди завів пару Францішку, була досить просторою та затишною. Єдине вікно виходило у внутрішній двір, однак видно було також і шматочок океану. На підвіконні сиділа чайка і стукала дзьобом у скло. Господар прочинив вікно і рукою змахнув пташку.

- Такі нахабні стали, вже у вікна стукають! - бідкався чоловік. - Місяць тому одна мені тріщину у склі зробила. Дзьоби у них - дай Боже!

Велике ліжко, невеличка шафа та письмовий стіл - ось і всі меблі, що стояли у кімнаті, та туристам більше нічого й не потрібно було.

- Ванна кімната з душем в коридорі, - пояснював Францішку. - Ви сьогодні будете самі на поверсі, а завтра приїжджає сім’я з Німеччини, тож цієї ночі принаймні ніхто вам не заважатиме.

Габріель чомусь густо почервонів, але господар цього не помітив.

- Кухня - внизу, там знайдете і посуд і мікрохвильовку з тостером, - продовжував він. - Є також чайник і кавова машина. Капсули доведеться купувати самим. До речі, супермаркет тут зовсім поруч - хвилин п’ять машиною. Але зачиняється о дев’ятій вечора, так що не баріться з покупками, якщо не хочете залишитися голодними. Крім того, тут багато закладів швидкого харчування, барів та ресторанів. Що ж ще забув?…