Ольга Сімбірцева - Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева

 Але дитини ніякої не було. Коли через кілька днів після повернення з Європи мені стало погано, заболів низ живота, і пішла кровотеча, я не на жарт злякалася. Для тих «розпрекрасних днів» був ще не час. У лікарні сказали, що, швидше за все, у мене стався викидень.   

 Не передати словами, як ця новина оглушила мене і вивела з рівноваги. Я відмовилася від подальшого обстеження. До того ж мені було соромно говорити з лікарем про «батька». Я взяла на роботі відпустку на кілька днів і поїхала в рідне місто відвідати тітку.   

 Я блукала тими місцями, де часто бувала в дитинстві, де ми разом із Міном проводили час. І хоч розуміла, що не повинна була ятрити собі серце марними надіями і вдаватися до безглуздих спогадів, нічого не могла із собою вдіяти. Мені було погано. Дуже погано. І поруч не виявилося нікого, з ким би я могла поділитися своїм сумом.   

 Повернувшись у рідне місто, думала, що мені стане краще, але не стало. Я зрозуміла, що приїхала в неправильне місце. Тут усе мені нагадувало про Міна і про ті далекі дні. Мені потрібно було з'їздити в абсолютно незнайоме місце.   

 Наступного дня я поїхала. Взяла квиток на найближчий автобус і доїхала до кінцевої зупинки. Переночувала в якомусь мотелі, а потім майже весь день блукала незнайомим містом, де зустрічала незнайомих людей, які привітно усміхалися і нічого не знали про мене.   

 У якийсь момент я зрозуміла, що втомилася від метушні Сеула, від його галасу і нав'язливих умовностей. Ноги привели мене до невеликого дитячого будинку. Я зупинилася, окинувши поглядом будівлю з численними вікнами, завішаними білосніжними фіранками. На вулицю висипала групка дітей років п'яти-шести. З ними вийшла вихователька. Вони обступили її, як курчата курку-насідку, весело галасуючи і щось навперебій їй розповідаючи.  

 По моїх щоках покотилися сльози. Не знаю, чому плакала. У душі щось перевернулося. Щось потягнулося до цих дітей, немов я була потрібна їм, ніби це було найважливішим на світі.  

- Тітонько, чому ви плачете? - запитав ніжний дитячий голосок.  

 Я побачила поруч із собою маленьку дівчинку, яка дивилася на мене широко розплющеними очима. У них було здивування і, найголовніше, надія. Надія на те, що, можливо, я прийшла по неї. Адже кожен із них чекає, що одного разу за ними хтось прийде.  

- Я просто, - промовила, витираючи сльози. - Чому, не знаю.  

- Ви така доросла, і не знаєте, чому плачете? Вас хтось образив? 

 Я присіла навпочіпки, щоб краще роздивитися личко дівчинки.  

- Ні.  

- Тоді чому?  

- Я втратила свого друга.  

- Втратила?  

- Він раптом пішов, не попрощавшись.   

- Тоді він поганий друг?  

- Ні. Він найкращий друг. Тільки вважає, що він погана для мене компанія і не хоче, щоб у мене через нього були проблеми.  

- Він бандит?  

- Напевно.  

 Дівчинка зітхнула, але потім усміхнулася.  

- Мене звуть Со А. А вас?  

- Джи Йон.   

- Джи Йон - гарне ім'я. Ваш друг, якщо любить вас, обов'язково повернеться до вас. Він перестане бути бандитом і повернеться. Ось побачите, і вам більше не доведеться через нього плакати.  

- Дякую, Со А.  

- Ви дуже красива. Він обов'язково повернеться.   

 Я усміхнулася дівчинці, відчуваючи, як на душі стало значно легше, немов вона заспокоїла бурю в моїй душі. На нас звернула увагу вихователька. Відпустивши малечу, вона підійшла до нас. Діти не поспішали розбігатися в різні боки. Вони уважно вдивлялися в незнайому тітку. Їм стало цікаво, хто я.  

 Вихователька була милою літньою жінкою з добрим обличчям. Вона запитала, чи може мені чимось допомогти. Якось непомітно в нас зав'язалася розмова. Вона директор цього дитячого будинку. Мені здавалося, що я знаю її вже давно, немов ця жінка - близька для мене людина, яку давно не бачила. 

 Коли я йшла, Со А підійшла до нас і запитала, чи прийду ще.  

 Я задумалася і пообіцяла, що одного разу приїду.  

 Вихователька провела мене до воріт.  

- Не варто було давати такої обіцянки.  

- Я приїду, - промовила поспішно. - Я обов'язково відвідаю їх.   

 Я дотримала своєї обіцянки, приїхавши на вихідні, набравши всякої смакоти. Пак Хе Ін, як звали директорку дитячого будинку, радо зустріла мене. Раділи моєму приїзду і діти.   

 Коли їхала туди, прийняла рішення. Дуже важливе рішення. Я попросила пані Пак взяти мене на роботу. Щоправда, у мене не було досвіду роботи з дітьми, але мені дуже хотілося залишитися.  

 Невдовзі я переїхала із Сеула в це маленьке містечко. Без жалю і сумнівів. Тут мені було спокійніше і якось легко, я відчувала, що комусь потрібна і корисна. Або просто прагнула втекти. Я намагалася забути те, що зі мною сталося.   

 Так закінчилася зима і прийшла весна - розцвіла ніжними пахощами. Заспокоїлася і моя душа.