Володимир Кирилович Винниченко - Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко

ці комедії? Мати думає, що ми вже побоже-воліли... Сідайте, Сніжинко.

Сніжинка. Сядьте й ви... Тут... на канапу...

Корній мовчки і важко сідає. Здалека чується гра на скрипці.

Корній (тихо). Знов грає...

Сніжинка. Це той італьянець... Він тільки вночі може грати...

Корній. Так, вночі. Вночі — тихо...

Сніжинка. Дуже тяжко, Медведю?

Корній. Я стомлений... і порожній...

Сніжинка. Порожній?

Корній. Порожній, як... труп. Так мені здається. (По паузі.) Я — чужий собі... Так мені здається... От так мені здається, і вже...

Сніжинка. Нічого, знову будете повним... Все буде добре, Медведю... В кожному поганому єсть часточка доброго... Ви зате можете бути тепер вільним... Як хочете, розуміється...

Корній. Не знаю... Нічого, Сніжинко, не знаю...

Сніжинка. Будете! В вас є сила, велика сила, вона своє візьме. Це тільки тепер... Ви стомлені, прибиті, вражені.. Потім сила проб’ється вгору... І навіть добре, що так сталось!.. Така моя думка, Медведю.

Корній. Не треба, Сніжинко, не треба... Я нічого не знаю. І не треба... Потім. Все потім...

Сніжинка. А я думаю, що не потім, а зараз... тепер же! Ви — не хлопчик і мусите у всяких обставинах давати собі відчит... Що за легкодухість? Люди в більших нещастях не падають духом, а вам, може, й не нещастя це, а щастя.

Корній. Не говоріть так, Сніжинко... Не треба... Негарно.

Сніжинка. Через що?

Корній. Я не знаю... Негарно, і все... Так мені здається... І не в тому річ... Зовсім не в тому. Ну, помер Лесик... Ну, й помер. І вже. І горе, і жалко. Ну, і вже. Кінець, не оживе. Друге... А, друге єсть, друге.

Сніжинка. Що ж друге? Рита?

Корній мовчить.

Сніжинка. Рита, Медведю?

Корній. Не будемо говорити, не будемо. Не треба. Щоб говорити, треба знати... Треба все знати, Сніжинко. А що ми знаємо? Що я знаю? А, от то і єсть... Я знаю, що так не можна, а як?

Сніжинка. Що «так»?

Корній. Так, як було... А як інакше? Хто скаже? Я? Чи Рита? О, Рита... Вона інакше не скаже. О, вона не скаже... Ні-ні, вона не може сказати інакше... Ви думаєте, вона мені простить Лесика? (Чудно посміхається.) О, Чорна Пантера за дітей не прощає нікому. А, то вже ні... І вона права. Вона права... А я теж правий... Хто ж винен, Сніжинко? Хто? А, от то і єсть, що хто!

Сніжинка. Ви розійдетесь тепер? к Корній (здивовано). Хто?

Сніжинка. Ви і Рита.

Корній. Як розійдемось?

Сніжинка. Ну, «як»? Як звичайно розходяться.

К о р н і й. Не знаю... Я цього, власне, й не знаю... Я тепер нічого не знаю... Ох, як стомився ж я! І все-таки нічого не знаю. Усе-таки. Ну, все одно. Все одно, Сніжинко... Чуєте, як грає? А тихо як... Бідна Рита! Ох, яка вона бідна! Ну, все одно... Щось буде. Побачимо...

Сніжинка. Ви з нею говорили?

Корній. Ні, ми нічого не говорили... Ми тільки чуємо. Розумієте, Сніжинко, як можна не говорити, а всі думки чути? Розумієте? От і ми чуємо! І я чую, і вона чує... Ну що ж. Побачимо... а що побачимо? Хто скаже? Ну, як треба, Сніжинко? Як?

Сніжинка. За Риту я нічого не можу сказати. Я її не розумію... А вам скажу: ви хочете бути артистом? То мусите бути вільним. Артист не повинен мати сім’ї. Він — жрець. От і все!

Корній (мовчки, не згоджуючись, хитає головою). Ні... Ні, Сніжинко...

Сніжинка. Ні, так!

Корній. Ні, він буде... не цілий... Не цілий... Так я чую. От чую, і вже...

Сніжинка. А так цілий, коли дає себе сім’ї і має те, що хоч і ви зараз? Так цілий?

Корній. Ні, і так не цілий...

Сніжинка. А як же?

Корній. Ага... От то і єсть, що «як»! Як? Я знаю? Ми перенесли це, а нового не маємо... Форми нові треба... Це — вічне, Сніжинко... Вічне. Тут уже... годі... А форми не ті... От і єсть. От і душать, от і стискують... А як інакше? (Ніби до себе.) Ну як, от так просто: як? Чи Рита ж зможе якось інакше? Чи схоче? Ні... А Рита й не схоче, і не зможе. От і єсть... І вже...

Сніжинка. Та чого ж неодмінно Рита? Хіба ви з нею навіки зв’язані? Є другі женщини, які схочуть і зможуть. Чого ж тільки Рита?

Корній. Чого Рита? Того, що... (Довго мовчить.) Не знаю...

Сніжинка. Ех, Білий Медведю, не Рити вам треба! Рита — для самця, а не для творця. Творець переріс самця. Ось в чому суть людини. Так-так! Людина має красу, а звір її не знає. От і все. Ви мусите звіра в собі вбити. Тоді ви дасте красу, яка в вас є. Є, мій Білий Медведю, є!.. Послухайте Сніжинки, яка найбільше чула й чує в вас цю красу. Встаньте зараз, сильний, твердий, напишіть листа Риті, й ходім зо мною. Творець мусить бути жорстоким, не всяку жалість треба допускати до себе. Ходім, Медведю! Я не говорю, щоб ви мене любили, щоб до мене йшли. Я хочу бачити вас вільним і гарним. Чуєте? Хочете, ми ніколи не будемо бачитись. Я не для себе. Хоча... хоча, Медведю, я думаю, що якби ви пішли до мене, я б дала вам все те, що вам треба, те нове, що ви хочете й не знаєте. Медведю, дорогий, Білий. (Стає на коліна перед ним.) Послухайтесь Сніжинки. Вона вам хоче тільки краси, тільки краси. Медведю, ходім? Га?

К орній. Сніжинко, Сніжинко, не треба, не зараз... Не треба.

Сніжинка (рішуче). Скажіть, ви любите Риту? Лю: -бите? *

К о р н і й. Я не знаю. Сніжинко, не знаю...

Сніжинка. Ну, скажіть, ви, очевидно, чуєте таку зв’язь з нею, що не можете порвати? Так? _

К орній. Не знаю ж, Сніжинко! Я чую тільки, що... що... порвалось щось. А що? Не знаю... Може, вона знає?

Сніжинка. А вона це чує? Чує?

К о р н і й. І вона чує... А може, й не чує... Може, й я нічого не чую... Не знаю, Сніжинко. Не треба, не зараз... Потім. Все потім... Там ще Лесик.

С н і ж и н к а. Лесика вже немає. Зв’язь порвано.

Корній. Не знаю... Може, й порвано. Може, це й єсть...

Сніжинка (благаючи). Бідний Медведю,