Володимир Кирилович Винниченко - Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко

ходім зо мною! Ходім, Медведю... Ходім зараз, я боюсь за вас... Я боюсь. Пантера дужа... Вона не пустить вас...

Корній. Ні, я не боюсь... нікого, а тільки... себе. От іменно себе.

Сніжинка. Медведю, Білий, прекрасний...

Розчиняються двері в коридор, і хутко входить Рита. Забачивши Сніжинку, яка раптово підвелася, зупиняється і якийсь мент не може нічого сказати. Нарешті важко, трудно дихаючи, тихо і хрипло

говорить:

— Я так і знала... (Помалу йде до них. До Корнія.) Так, значить, для цього виманили з дому?

Кор ній (спокійно, тихо). Я нічого, Рито, не знаю...

Рита (до Сніжинки. Ледве чутно). Що вам треба тут?

Сніжинка (гордо). Я прийшла не до вас!

Рита. Ви знаєте, що там? (Показує на свою хату.)

Сніжинка. Знаю. Там лежить мертвим те, що в’язало вас обох.

Рита. А-а... А ви прийшли нову зв’язь зробити?

Сніжинка. Я прийшла од всяких зв’язів увільнити Білого Медведя!

Рита. Та-ак? (Чудно посміхаючись.) Але Білий Мед-відь зв’язаний з Чорною Пантерою, ви це знаєте?

К орній. А, лишіть це... Іди, Рито, до себе...

Рита. Я в себе. Може, комусь іншому треба йти до себе.

Сніжинка. Я піду зараз, не бійтеся. Білий Медведю, ви хотіли трохи прогулятися? Ходім разом.

Рита. Білий Медвідь, добродійко, нікуди не піде!

К о р н і й. А, Рито, ну навіщо так? Схочу й піду... У мене голова болить, я трохи пройдуся.

Рита (сильно). Ні, ти не підеш! Чуєш?

К орній. Я піду, і вже... От і єсть... (Хоче йти одягатись.)

Рита (якийсь мент мовчить, раптом кидається до нього, хапає за руку і благаючим голосом говорить). Нію, останься... Завтра підеш, куди схочеш... Куди схочеш і з ким схочеш... Сьогодні зостанься,.прошу... Нію!

Корній. Я на півгодини... У мене голова болить.

Рита. Завтра... Сьогодні зостанься... Останній вечір. Я розумію все... Чуєш? Зроби те, що останній раз прохаю...

Корній (вагається). Я на десять хвилин...

Рита. Завтра, завтра.

Сніжинка. Ви йдете, Медведю?

Корній. Ні, Сніжинко, я, мабуть, зостанусь.

Рита (люто до неї). Добродійко!..

Сніжинка (виходячи). До завтра, Медведю.

Рита (спалахуючи). Так от чого вони виманили мене! А-а!

Корній. Ах, Рито, ти знов! Я стомився, мені голова болить... Я не можу цих криків... Пусти мене трохи пройтись, я сам піду... Я не можу... Я мушу вийти.

Рита. Ні, ти не підеш... Ти не підеш... Чуєш? (Бачачи, що Корній хоче йти до пальта, вона знов хапає його за руку.) Ні! Не ходи...

Корній (рішуче). Пусти! Я не можу так... Це насильство...

Рита. Ну, я прошу тебе, благаю!

Корній (рішуче). Ні. Я хочу піти й піду... От і вже. Пусти.

Рита. До Сніжинки?

Корній. То моє діло. От і єсть. Іду, куди хочу. Веліть мені ніхто не може. І вже. Пусти.

Рита (придушено). Я благаю тебе, не велю, а молю, благаю.

Корній. Це все одно... Я хочу піти пройтись...

Рита (чудно зазираючи йому в лице). Ти інакше вже став говорити... Інакше.

Корній. Я говорю, як говорю... Пусти ж...

Рита. А як писав мене і Лесика, так не говорив. Ой, так ти не говорив... (Стріпнувшись.) Корнію, не ходи! Не ходи, чуєш? Я все для тебе зроблю... Слухай, хочеш писати мене з Лесиком? Хочеш? Я візьму його, й ти будеш писати. Тепер добре буде, в мене, напевно, є ще більше ♦рисочок». Ні-ні, я не сміюсь, я серйозно. Ось подивись в моє лице... Ну, подивись же... Правда, є?

Корній. А, Рито, лиши... Не хочу я... Пізно!

Рита. Не пізно! Чому пізно? Що він — мертвий? То нічого, нічого. Зате в мені більше виразу буде...

Корній неймовірно дивиться на неї і проти волі вдивляється в лице їй.

Рита. Хочеш? Хочеш? Я покладу його на те саме місце і схилюсь над ним... А ти будеш кінчати. І завтра, і післязавтра: ми не дамо його, поки не скінчимо... Всю ніч, весь день будемо робити... Ти мусиш скінчить... Ти не віриш мені? Я правду говорю. Я хочу все тобі віддать, все, все... Все для мистецтва: сім’я, труп дитини, мій од-чай — все йому... Я не сміюсь, Нію, не сміюсь, я правду говорю, я вже вірю, що треба нову форму сім’ї, цілком нову. І до Мулена, як хочеш, тепер піду. Я все буду робить уже... Хочеш, хочеш?

Корній (машинально ступає кілька кроків назад, не зводячи очей з її лиця). Пізно, Рито... пізно.

Рита. Чого пізно, чого пізно? Ти встигнеш. Тільки зараз же почнеш, зараз... Я зараз візьму Лесика, а ти бери палітру, фарби. Добре? Добре?

Корній. У тебе зараз чудний вираз лиця.

Рита. Нічого, я буду дивитись на Лесика, і буде добрий... Буде чудовий вираз лиця. Я не сміюсь, я не сміюсь... Я вже вірю...

Корній. Ти чудна, Рито, я не вірю тобі...

Рита. Чому? Чому? Говорю правду. Я тільки схвильована. Нерви підняті, ми ж так багато за цю добу пережили... Нічого, Нію. Я йду за Лесиком... Бери фарби, бери!

Корній (вдивляється їй в лице, поглядає на полотно, оживляється). Ну, добре... Не кажи мамі...

Рита. Ні-ні, я скажу, що ми тут посидимо. Я не скажу... Я зараз... (Вибігає, опасливо озираючись на нього.)

Корній підходить до полотна, скидає запону і вдивляється.

Потім бере з столу палітру, фарби, готує їх, нетерпляче поглядає на двері.

Рита (хутко входить з трупом дитини). Мама спить. Вона стомилась і заснула біля столу. Вона не чула. Ми двері замкнемо... Ми замкнемо всі двері й будемо малювати. Правда? Тепер все інакше буде. Все, все... Ось тут Лесик. Лежи, Лесику, лежи, тато буде тебе писати, він зніме з тебе вічне... Лежи, мій білий... О, ти білий тепер зовсім... Тепер блідість твоя зовсім чудова... Тепер тато буде з нас задоволений. Так я поклала, Нію? Так?

Корній (борючись між тривогою й артистичним чуттям). Так-так... Тільки, Рито... Це якось не так все-таки... Трошки вправо. (Береться за голову.) Ах, якось мені...

Рита. Нічого, нічого!.. Ти тільки почни, подивись на нас, і все пройде, все забудеш. І я забуду, я «ввійду в себе». Ось, дивись, зараз, ось я тільки сяду і схилюсь над Лесиком. Він тепер цілком тихо лежить, він уже не буде плакати... О-оІ! (Лице їй кривить судорога муки, але вона перемагає себе.) От так, правда? Добре тепер?

Корній. Трошки нижче... Ще... так... (Вдивляється, захоплюється, починає писати.)

Рита чудно позирає на нього, іноді раптом посміхаючись й зараз же ховаючи посмішку.

К