Ханна Еванс - Ти не мій брат, Ханна Еванс

Настя 

Артур висаджує мене біля Лінки, а сам направляється до Арса. Їхали ми на таксі. Так, як автомобіля у нас немає і живемо у старенькій квартирі, яку знімаємо. Але мені байдуже, адже коханий поряд і це головне.

Стукаю у двері, подруга відкриває вся в сльозах.

 - Мила, що сталося?

Лінка обіймає мене і плаче. Уперше бачу її такою розбитою і пригніченою. Вона завжди позитивна, сильна і впевнена. А тепер : синці під очима, бліда і поникла. Швидко заходжу у квартиру.

 - Мама де?

 - У відрядженні, завтра приїде.

 - Бідна моя. Ходімо, я зроблю нам чаю, а ти розповіси мені про все.

Чайник закіпає. Подруга сидить на кухні, обійнявши себе руками, а ноги тримає на стільці. Заливаю чай і знаходжу у холодильнику банку нутели. Намащую на хліб, як у давні часи, аби відволіктись. Хоча по стану подруги, розумію, що це не спрацює.

 - Розповідай.

 - Нат... Я більше не можу, адже так втомилася від його колишніх.

 - Про що ти?

 - Дівчата, ті, яких ми у клубі... Коротше білявка, Арсова колишня. Вона хотіла так йому "насолити".

 - Ну і? Вона колишня і цим все сказано.

 - Ні, не сказано. Мені вже набридли його дівки. Я тобі ніколи не розповідала, в тебе й своїх проблем вистачало. Але його колишні, постійно з'являються : то пишуть, то десь перестрінуть і не соромлячись вішаються на нього. Уявляєш, їх не зупиняє, що поряд його дівчина?

 - Лінка, чому ти мені нічого не казала?

 - А навіщо?... Я боролась, довго, правда. Адже кохаю Арса, сильно, до болю. Так важко, постійно переживати і боятися. Раптом, ще й на весіллі з'явиться колишня? Або ми одружимось, у нас буде дитина і знову прийде одна з його дівок?

 - Мила, ну ти що? Я знаю колишнього Арса, але він змінився. Арс цілих п'ять років з тобою, поруч, він теж тебе кохає. Вам потрібно поговорити. Чуєш? І я впевнена, все проясниться.

 - Ні, Нат, ні... Вже пізно, я правда втомилися.

 - Подруго, у вас через два дні весілля, ви зустрічаєтесь п'ять років і кохаєте один одного. Не поспішай, подумай, добре?

На що, подруга мовчки киває. Ми сидимо декий час і багато розмовляємо про різне, дивимось фільм, суті якого не розуміємо. Тоді Лінка засинає. Телефоную до Артура, щоб дізнатись про Арса.

 - Так, кохана.

Від його "кохана", серце пришвидшується. Незвично, чути такі слова. Прокашлююсь.

 - Що там, Арс каже?

 - Та що йому казати, він до цього не причетний. Арс п'ять років вірний і кохає тільки Аліну. Він був ще тим гулякою. Ти й сама знаєш, а тепер, це інколи випливає. Потрібно щось з ними робити.

 - Знаю, у мене є ідея. Лінка спить, а коли проснеться, я притягну її у нашу квартиру. А ти, привези Арса. Замкнемо їх там і доки вони не помиряться, не випустимо жодного із них. Згоден?

 - Авжеж, у моєї коханої чудові ідеї.

 - Правда?

 - Звичайно.

* * * * *

Через декілька годин, Лінка вже у нашій квартирі. Звісно важкувато було її витягти з дому, але все - таки, мені це вдалось. Вона думає, що Артур у Арса, а ми просто проведемо час, як у давні часи. Доки подруга йде у ванну, хлопці заходять. Арс, ще ні про що не знає, весь хмурий.

 - Привіт.

Очі опущені.

 - Привіт, Лінка тут.

Одразу йому кажу 

 - Що? Як...

Вам потрібно поговорити і все вияснити. Так, далі не піде.

 - Але ж...

 - Арс.

Каже Артур.

- Зараз все в твоїх руках. Згадай що ми з Настею пройшли, але тепер разом і не дивлячись ні на що, щасливі. 

 - Не здавайся друже, боріться за своє кохання, ви зможете. Подзвониш, коли все вирішите.

Ми швидко виходимо, Артур замикає двері. Обіймає мене, горне до себе і цілує.

 - Сподіваюсь, помиряться.

 - Тільки так.

 - Кохана, тут така справа... Наші батьки хочуть поговорити. 

 - Що?

 - Так, Марина переживає і мій батько теж. Та ще й ця жінка...

 - Артур, вона твоя мати.

 - Знаю, але не можу так її назвати. 

 - Думаю вам теж, варто поговорити. Може з часом, ти її пробачиш.

 - Не знаю...

 - Можливо, якби вони не розійшлися з твоїм батьком, то ми би не зустрілись.

 - Можливо...

Усміхається мій коханий і цілує моє волосся.

 - Але думаю, я би всерівно тебе знайшов, моя "втікачко".

 - Артур...

 - Ну що? 

* * * * *

Під'їждаємо під будинок. Довго вагаюсь, щоб зайти. Артур бере за руку, підтримує. Стає трохи легше, але серце тарабанить з шаленою силою. Підходимо до дверей, натискаю на дзвінок і двері відкриваються...

На порозі стоїть мати. Бачу по очах, що здивована нашій появі. Якась бліда, у розтягнутій кофті.

 - Анастасія?

Від того, як назвала мене мати, з'являються сльози.

" Невже? Правда? Після стількох років, мама знову називає мене Анастасією? Як колись... Коли мій рідний батько був живий... " 

Хвиля спогадів обрушується на мене. І я, починаю мовчки плакати, мати теж.

 - Доню...

Обіймає мене, як у дитинстві, коли я була зовсім маленькою. Тоді, коли рідний батько любив і оберігав нас з мамою... Так, як після його втрати мене жаліла, коли часом зривалась. Зовсім рідко, але такі моменти були. І я її розумію. Вона стільки пережила, без підтримки. Я була дитиною, мені самій потрібна була її увага. А більше з рідних, в нас не було нікого. Лише батьки Лінки, вони трохи спілкувались з нами і допомагали матері. З батьками Арса, мама рідко пересікалась. Але на похороні батька, вони все - таки були разом із сином. Моє серце "тане" від материнського тепла, теплих обіймів і голосу.

 - Доню, Анастасіє, пробач мені. Я... Я не думала, і гадки не мала, яка та Карина насправді. Гадала, вона хороша дівчина, яка щиро кохає Артура, а він її. А ти... Прости мені дитино.

Далі обіймає. Помічаю, як Артур нас залишає і йде до батька.

 - Мам, і ти мені пробач. За те, що не розповіла, не не поділилась з тобою. Я боялась... Розумієш? Думала, що зруйную ваші стосунки з Олегом Антоновичем. Ти була такою щасливою... А я, стільки заперечувала сама собі, ставила кордони. Я так часто робила боляче Артуру, але завжди кохала. Ми старались, правда, хотіли забути, але не вийшло. Зрозумійте нас, ми не можемо бути окремо. Адже дуже кохаємо. Я не можу без нього. Він моє повітря, мам. Розумієш?