Тонке Драгт - Лист до короля

піду. Вам ще пощастило — вас двоє, буде з ким побалакати. Чи не так? І ось вам моя добра порада: зніміть свій мокрий одяг. Краще вже зовсім голим сидіти, аніж у вологому одязі. Солома сухенька, я її саме вчора змінив.

На тому він вийшов, замкнувши за собою двері. Цієї ж миті камера поринула в темряву.

— Не знаю, що мені більш дошкуляє — холод чи пітьма, — поскаржився Паккі.

— Сподіваюся, що це не триватиме занадто довго, -підбадьорив його Тіурі.

Послухавши поради тюремника, хлопці роздягнулися й зарилися в солому. Але заснути не змогли, бо були надто збентежені. Тіурі вдягнув персня на палець і підняв руку вгору. Слабке, але ясне світло каменю дарувало їм надію.

Вони не знали, скільки минуло часу, як раптом у замку загримів ключ. Тіурі поспіхом зняв персня і затиснув його в кулаці.

Увійшов тюремник. Він підніс свій ліхтар і спитав:

— Котрий із вас хотів говорити з намісником?

— Я, — підвівся Тіурі.

— Тоді ходімо.

Тіурі поспіхом одягнувся.

— А товариш твій з тобою не піде?

— Ні, не піде, — відповів Тіурі і підморгнув Паккі.

— Ти мене що ж — самого тут залишиш? — награно вжахнувся Паккі.

— Та ні, — заспокоїв його Тіурі, — я лише спитаю в намісника дещо. Не бійся.

І юнак вийшов за тюремником. Вони перетнули залу й піднялися сходами. Там на юнака очікував інший слуга, який і повів його далі, до вищої частини замку, і, відчинивши перед ним двері, проказав:

— Сюди. Заходь. Королівський намісник чекає на тебе.

Тіурі увійшов і примружив очі від яскравого світла, що наповнювало кімнату. Потім огледівся. Він перебував у просторій залі, навпроти двох вікон, через які міг бачити річку. У дальньому кінці зали стояв великий стіл, за яким хтось сидів. Це був королівський намісник. Тіурі трохи вагався, а потім зробив крок до нього, але тут голос намісника зупинив його.

— Підійди до вікна, — наказав намісник, — і подивися навкруги.

Тіурі підкорився. Зупинившись біля одного з вікон, він визирнув назовні, побачив річку і зрозумів нарешті, чому її називають Райдужною: в освітленій сонцем воді відбивалися сонячні промені і забарвлювали її поверхню всіма кольорами райдуги. Повітря стало прозорішим — і він міг бачити далеко. Неподалік, саме внизу під вікном, починався міст. Ним ішли люди, промчав вершник, проїхала карета.

Тіурі подивився на намісника. Той підвівся і підійшов до нього.

— Бачиш міст? — спитав він. Голос його виявився зовсім не таким, як очікував Тіурі: низький, звучний голос людини, яку ти мусиш слухатися, хочеш ти того чи ні. — Звідси він здається маленьким, зате краще видно, через яку широку річку прокладено цю дорогу. Багато років тому було зведено цього моста, чимало зусиль і тяжкої праці треба було докласти, аби його побудувати. Багато роботи було зроблено, багато грошей витрачено. Тому кожен, хто проходить ним, мусить заплатити. Адже цей міст будувався і для нього. І той, хто платить мито, стає співвласником мосту, хоча сплачує гроші лише за один з його каменів. Тисячі людей — власники цього мосту, який єднає схід із заходом.

— Але, — спитав Тіурі тихо, — невже видатки на нього досі не відшкодовані?

Юнак глянув на намісника. Той стояв поруч, схрестивши руки на грудях, засунувши долоні в широкі рукави свого довгого одягу, і дивився на міст серйозно і вдумливо. Потім повернувся до Тіурі. Його темні очі були скоріш засмучені, аніж суворі.

— Кожен має бути готовим сплатити за те, чого йому дуже хочеться.

Тіурі був зачарований цим чоловіком, який виявився геть не таким, як він собі його уявляв.

Намісник знову повернувся до вікна.

— Цей міст, так само як і інші мости, був збудований, щоб поєднати королівство Унавена із зовнішнім світом. — Він провадив далі: — Раніше Райдужна річка була кордоном країни. Багато людей, що прийшли зі сходу, прагнучи потрапити на протилежний бік річки, готові були заплатити. Траплялося, у важкі, небезпечні часи набігів, коли на нас нападали з півночі, сходу та півдня, королівські намісники ставали охоронцями річки, захисниками серця королівства Унавена. Наступними роками землі на схід, аж до Великих гір, стали частиною королівства, але традиція залишилася: кожен, хто бажає переправитися через Райдужну річку, зобов’язаний сплатити мито королю. Сам король призначає своїх намісників. І лише той, хто перейшов міст тричі, звільняється від сплати. Такий порядок зберігатиметься ще довго. Сподіваюся, що не повернуться ті часи, коли королівським намісникам доведеться знову стати справжніми захисниками Вітчизни: суворими, невблаганними, якими іноземці вбачають нас досі.

Тіурі мовчав, не знаючи, що сказати.

Намісник подивився на нього й знову заговорив, але тепер його голос звучав по-діловому:

— Ну що ж, розповідай, хто ти такий і чому хотів зі мною говорити.

— Достойний пане, — почав Тіурі, — мені дуже потрібно перейти річку. Але в мене немає грошей, щоб сплатити мито, і немає часу, щоб заробити ці гроші.

— Як тебе звати? — перебив його намісник.

— Мартин, — трохи затнувся Тіурі.

— Я чую по твоїй вимові, що ти прийшов з-за гір. Тебе справді звуть Мартином?

— Так, пане, саме так я називаю себе.

— Гаразд, тут ти теж будеш Мартином. Отже, ти намагався переправитися через річку, не заплативши. За це маєш бути покараний. Я ніколи не скасовую цього покарання. Чому ти не прийшов до мене вчора?

— Тому що. — Тіурі стиснув у руці перстень. — Пане, у мене немає золота, аби сплатити мито, але є дещо інше — коштовність, яка вартує набагато більше. Я міг би сплатити мито і викуп за мого друга і за себе...

— Так. І що ж це? І чому ти звернувся до мене тільки зараз?

— Я ніколи не розлучився б із нею, і не лише через те, що вона дорого коштує, а й тому, що ця річ дорога мені як пам’ять. І я хочу не продати її, а залишити як заставу. А потім працюватиму стільки, скільки ви скажете, щоб викупити її.

— Як заставу, кажеш?

— Так, пане. Ви згодні?

Намісник проникливо подивився на Тіурі й відповів не одразу:

— Куди ти так поспішаєш?

— Мені важко вам пояснити.

— А все-таки?

— Достойний пане, я не можу вам цього розповісти.

Намісник знов уважно подивився на юнака. Тіурі весь напружився, очікуючи відповіді.

— Двічі по три золотих