Тонке Драгт - Лист до короля

швидко рухався в їхньому напрямку: гарний, легкий, повний гребців, які одночасно змахували веслами. На кормі стояв воїн зі щитом кольору веселки. Щити ж гребців були закріплені на бортах, утворюючи гарний орнамент.

— Човен намісника, — вирішив Паккі і знову чхнув.

Хлопці напружено стежили за човном. Так, він згодом підійшов до острова й зупинився; воїн, що стояв на кормі, гукнув:

— Ходіть сюди, залазьте в човен. Ми не можемо підійти ближче.

Хлопці підкорилися. Багато рук простягнулося, щоб допомогти їм забратися всередину.

— Обережніш! — вигукував той, що стояв на кормі, певно, капітан. — Правий загрібай!

Щойно човен оминув небезпечне місце, він повернувся до хлопців — і юнаки впізнали вартового Вармі-на, з яким учора вдень говорили на березі.

— Відтепер ви — в’язні намісника. Ви хотіли переправитися через річку, не сплативши мита, і тому будете за це покарані, — мовив він суворо й додав, уже лагідніше: — Чому ви не послухали моєї поради? Я весь час боявся цього, але сподівався, що ви будете трохи тямковитіші. Ви, звісно, взяли в Клауса оті старі ночви?

— Та ні, — збрехав Тіурі.

— Ні? То ви серед ночі плавом подолали таку велику відстань? Тоді ви здатні на більше, аніж я гадав.

Паккі хотів щось сказати, але замість цього чхнув.

— Ага, промерз, — відзначив Вармін. — Не дивина — у такий холод застудитися! Сам винен! — але зняв з себе плаща й накинув на тремтячі плечі Паккі, потім вказав, де їм сісти, і більше не дивився на них.

Човен відпливав назад до мосту, але цього разу йшов проти течії і тому рухався не так швидко, хоча гребці старалися щосили. Тіурі дивився, як міст і замок наближаються, і його серце мимоволі забилося сильніше.

Він звернувся до Варміна:

— Чи можна мені негайно поговорити з королівським намісником?

— Поговорити з намісником? — перепитав Вармін. -Про це слід було думати вчора. Тепер уже запізно каятися та вибачатися.

— Я не збираюсь ані вибачатися, ані каятися, -сердито відказав Тіурі. — Шкодую лише про те, що не зміг переплисти річку, а не про те, що намагався це зробити.

— Нічого собі!.. — сказав Вармін, теж сердито.

— Мені справді конче потрібно поговорити з намісником, — наполягав Тіурі.

— Навіщо?

— Це я можу сказати лише йому.

— Ну що ж, — дратівливо пробурчав Вармін, — побачимо.

Тим часом вони підійшли зовсім близько до мосту. Тіурі помітив, що хтось перегнувся через кам’яну балюстраду і дивиться вниз. На ньому був крислатий капелюх, який майже зовсім приховував обличчя. Коли човен підплив ближче, той ще дужче перехилився наперед. Тіурі не знав цього чоловіка, але не міг відвести від нього погляду. Він почув, як той сміється — переможно й глузливо. Сміх цей усе ще лунав у вухах Тіурі, навіть коли вони вже пропливли під першою аркою мосту. Юнак зиркнув на Паккі, щоб збагнути, чи запримітив той дивного незнайомця, але Паккі сидів, притиснувшись до нього, і дивився просто перед собою.

Вони випливли з другого боку мосту. Тепер стало видно, що замок стоїть край берега. Біля води було об-лаштовано вузьку набережну, сходи від неї вели нагору, до замку. Щойно човен причалив, Тіурі побачив, як на верхніх сходинках з’явився чоловік. І здригнувся, упізнавши самого намісника. Той стояв нерухомо, спостерігаючи за ними.

Вармін першим зіскочив на берег і мечем відсалютував своєму сеньйорові. Потім грізно наказав полоненим іти за ним, але не вгору, сходами, а до воріт — у дальній кінець набережної.

Але Тіурі не рушив з місця.

— Я хочу поговорити з намісником.

Вармін теж зупинився:

— Побачимо, а зараз іди за мною.

— Я хочу говорити з намісником, негайно.

Тіурі був переконаний, що намісник, стоячи нагорі, почув його, хоча й не подав виду.

Вармін трохи повагався і піднявся сходами. Він поговорив зі своїм сеньйором, і Тіурі побачив, як той заперечно похитав головою. Вармін знову спустився, а намісник повернувся і зник у замку.

— Ходімо зі мною, — кинув Вармін.

— То я що — не можу говорити з намісником?

— Ти й сам міг би здогадатися.

— Але я мушу з ним поговорити, це насправді дуже важливо.

— Тепер це значно складніше. Я його спитав, і він сказав: «Ні». Розмову закінчено.

Він мовчки повів хлопців через браму, що вела до замку; спочатку вони пройшли коридором, тоді вниз сходами і потрапили до темної склепінчастої зали. Назустріч їм вийшов товстун із запаленим ліхтарем в одній руці та в’язкою ключів — у другій.

— Затримані за несплату мита хотіли перетнути річку плавом, — відзвітував Вармін, зняв свого плаща з плечей Паккі і зібрався йти геть, але Тіурі спинив його:

— Пане, ви були таким добрим до нас, що я насмілююся просити вас бути моїм перемовником. Я мушу якомога швидше зустрітися з намісником і поговорити з ним. Лише йому я можу розповісти, чому намагався ухилитися від сплати мита.

— А справді — чому? — спитав Паккі, вдаючи, що йому нічого невідомо; про це вони заздалегідь домовилися ще на острові. Їм здавалося, що так таємниця буде в більшій безпеці: ніхто не має здогадатися, що Паккі відомий текст листа.

— Я розповім це лише намісникові, — відповів, згідно з тією ж домовленістю, Тіурі.

Вармін поглянув на нього.

— Гм-м. Побачимо, — і з цими словами він вийшов із зали.

— Ходімо зі мною, — звелів товстун. — Я тутешній тюремник, охоронятиму, допоки вас не випустять.

Він відчинив двері і впустив їх у порожню камеру без вікон. У кутку лежав оберемок соломи.

— І довго нам тут сидіти? — поцікавився Паккі.

— Ти міг попрацювати три тижні на сонечку й зібрати гроші на сплату мита. Тепер же доведеться три тижні продармувати в темряві, а коли вийдеш на волю, у тебе все ще не буде ані шеляга, щоб оплатити переправу.

— А відразу звільнитися ніяк не можна? — спитав Паккі.

— Ні, — із задоволеною пикою відказав тюремник. -Я тебе стережу і вийти не дозволю. Тільки якщо хто з’явиться і заплатить за тебе три золотих. це викуп; саме стільки треба, щоб тебе звільнили. А якщо ти все-таки захочеш перейти на той бік, доведеться платити ще три золотих, але в тебе ж їх все одно нема?

Хлопці мовчали.

— Ну гаразд, — завершив тюремник, — я, мабуть,