Тонке Драгт - Лист до короля

ти і твій друг маєте сплатити, — нарешті сказав намісник, — до цього ще двічі по три золотих за викуп. Якщо твоя коштовність вартує дванадцять золотих, я зроблю те, про що ти просиш. Покажи-но мені її.

Намісник простягнув праву руку, і Тіурі поклав персня йому на долоню.

Той опустив очі, стиснув пальці й підняв погляд на Тіурі, який одразу зрозумів: намісник упізнав персня!

— Як до тебе потрапив цей перстень?! — спитав намісник різко. Потім розкрив долоню й додав: — Це не твій перстень, як ти його отримав?

— Достойний пане, — мовив Тіурі, — я бачу, ви впізнали його, і тому можу сказати вам: так, це не мій перстень, я отримав його.

— Отримав? Від кого? Таких перснів існує лише дванадцять. Поглянь! — Він простягнув ліву руку й показав персня, якого носив сам.

— У вас точнісінько такий! — прошепотів вражений Тіурі.

— Не зовсім. Лише два персні з дванадцяти були геть однакові, і король Унавен віддав їх своїм синам. П’ятьма обдарував лицарів і ще п’ятьма — намісників, які охороняють мости.

Тіурі згадав, як лицар Евейн говорив йому, що король Унавен обдарував такими перснями своїх найвір-ніших паладинів.

— То як потрапив до тебе цей перстень? — наполягав намісник.

«Своїх найвірніших паладинів! І намісник — один із них!»

— Від лицаря Едвінема, — відповів Тіурі.

— Едвінема, — повторив намісник. — Де, коли і навіщо він віддав тобі свого персня? — Він помовчав, а потім тихо запитав: — Едвінем загинув?

— Так, — зітхнув Тіурі.

Намісник не виказав ані жаху, ані смутку чи здивування, лише його рука стиснула перстень так сильно, що кісточки на пальцях побіліли.

— Розповідай далі, — стримано наказав він.

— Не так уже й багато я можу розповісти. Його було вбито Червоними Вершниками та їхнім сеньйором, Чорним Лицарем з Червоним Щитом.

— Убито?

— Його заманили в пастку.

— Де?

— У лісі, неподалік Дагонатбурга.

— У королівстві Дагоната? Не в Евіллані?

— Він їхав з Евіллану, був на шляху сюди.

Намісник підійшов до столу, сів за нього, відсунув убік розгорнуту книгу, що лежала на столі, й поклав перед собою перстень Едвінема. Потім жестом підкликав Тіурі. Юнак підійшов до столу і почав розповідати, за яких обставин лицаря Едвінема було вбито та як так трапилося, що це стосується його, Тіурі. Про листа він промовчав.

— З твоїх слів я зрозумів, що сюди тебе послав лицар Едвінем?

— Так, достойний пане.

— І він дав тобі цього персня?

— Так, достойний пане.

— І ти поспішаєш до короля?

— Так, достойний пане.

— І ти більше нічого не можеш мені розповісти?

— Ні, ваша світлосте.

— І ти збирався віддати цього персня, персня лицаря Едвінема, щоб сплатити мито?

— Так, пане. Залишити як заставу.

— Але ж перстень не твій. Як ти можеш віддавати те, що тобі не належить?

— Гадаю, лицар Едвінем вчинив би так само. Я. я виконую його доручення.

— До короля Унавена?

— Так, достойний пане.

Намісник узяв перстень і ще раз подивився на нього.

— Ти приніс нам жахливу звістку. Одного з лицарів Унавена вбито вершниками Евіллану. За його смерть не можна не помститися!

Намісник відклав персня й підвівся. Він знову став таким, яким Тіурі бачив його напередодні: суворим, непохитним, таким, що жахає своїх ворогів.

— Декілька лицарів уже виїхали, аби помститися за його загибель. Вони назвалися Сірими Лицарями й перебили вже чимало Червоних Вершників, — сказав Тіурі.

— Сірі Лицарі? Хто вони?

— Їхній очільник — лицар Ристридин.

— Ристридин з Півдня? Мені знайоме це ім’я. Він був другом Едвінема.

— І лицар Бенду, і Арват, і Евейн — з вашого королівства.

— І Евейн? Це добре. Але ти, Мартине, чи як там тебе насправді звати, ти як потрапив у цю історію? Те, що ти розповів, здивувало мене, але цього ще замало.

— Не маю права більше ні про що говорити. Те, що я повинен сказати, я можу сказати лише вашому королю.

— І тому ти так поспішаєш?

— Так, ваша світлосте.

— Ти — перший із вісників, від якого я чую таку новину. Чи знаєш ти що-небудь про інших лицарів, яких послали до Евіллану? Про лицаря Аргората, про Ан-домара Інґевелльського?

— Ні, достойний пане. Власне, я і лицаря Едвінема зустрів випадково. а можливо, це й не випадковість. не знаю. Але лицар Ристридин говорив мені, що лицар Едвінем якимсь чином втік з Евіллану, — сказав Тіурі й коротко переповів намісникові те, про що дізнався від лицаря Ристридина.

Намісник на мить замислився і повернув Тіурі персня.

— Візьми. Його можна віддати тільки королю. Можеш перейти через міст, але маєш пообіцяти мені, що на зворотному шляху відшкодуєш свій борг. Нікому не дозволено жодного разу переправитися через річку, не сплативши мита.

— Я обіцяю вам це, достойний пане. І мій друг.

— Твій друг?

— Він теж має піти зі мною.

— Добре, він піде з тобою. Коли ви хочете вирушити?

— Негайно.

Намісник ударив у ґонґ, що стояв на столі.

— Можеш вирушати без затримки, королівський віснику.

— Достойний пане, — мовив Тіурі, — краще не говоріть цих слів нікому. Моє доручення таємне, про нього ніхто не має знати.

Намісник мовчки кивнув. Двері відчинилися, й увійшли двоє слуг.

— Забери другого хлопця з камери і приведи сюди,

— наказав намісник одному з них.

Слуга з поклоном зник, і намісник звернувся до другого:

— Що сталося? — спитав він.

— Вельмишановний пане, прибув посланець зі сходу,

— з цими словами слуга простягнув намісникові листа.

Той зламав печатку, прочитав листа й запитав:

— Де ж той посланець?

— Чекає в залі, внизу.

— Я спущуся до нього, — мовив намісник і звернувся до Тіурі: — Зачекай, я зараз повернуся.

Він вийшов у супроводі слуги.

Залишившись на самоті, Тіурі снував кімнатою туди-сюди. Він відчував полегшення, через те що все йшло так вдало, і прагнув знову продовжити свою подорож. Він ще раз поглянув у вікно, розмірковуючи над тим, що розповів йому намісник. Потім підійшов до столу. Аби лише намісник уже скоріше повернувся! І Паккі, вірний Паккі! Погляд його впав на книжку, ту, що, імовірно, читав намісник. Це був грубезний фоліант, і він лежав відкритим; Тіурі побачив гарно виписані