Тонке Драгт - Лист до короля

літери й величезну, золочену, прикрашену пістрявими квітковими гірляндами буквицю на початку оповідки. Він обійшов стола, аби краще розгледіти її. Юнак упізнавав літери, але з них складалися дивні слова, слова незнайомої йому мови. Однак що довше він дивився на ті слова, то більш відомими вони ставали для нього: так, деякі з них він бачив і раніше. У листі до короля Унавена. Чи означає це, що книжку написано тією ж мовою? І намісник зміг би зрозуміти послання? Він міг би його спитати про це!

Кроки в коридорі насторожили Тіурі. Він відскочив від столу й пішов до дверей; вони прочинилися, і в супроводі слуги увійшов Паккі.

— Його світлість зараз повернуться, — повідомив слуга і вийшов.

— Вільні! — вигукнув Паккі. — Усе гаразд?

— Так. Можемо вирушати просто зараз, — відповів Тіурі й хотів було розказати Паккі все по порядку, але перш ніж він почав, з’явився намісник, усе ще тримаючи листа.

— Так це і є твій друг? Паккі, правильно?

— Так, пане, — підтвердив Паккі.

— Прибув посланець із Данґрії, — повідомив намісник, — направлений магістром Дирвіном від імені Ради старійшин.

Хлопці завмерли.

— Вас це, напевно, не здивує: у листі говориться про двох юнаків, які викликали в місті заворушення й покинули місто проти волі Ради.

— Ми не могли затримуватися, — відповів Тіурі.

— Магістер Дирвін просить, щоб я вас допитав і затримав, якщо вважатиму за потрібне.

— Достойний пане, — захвилювався Тіурі, — я розповів вам все, що міг. Ми не можемо затримуватися, мусимо поспішати до короля. Власне, вам я сказав більше, аніж насправді міг би. Ви носите такий самий перстень, як лицар Едвінем, і лише тому я насмілився довіритися вам. Дозвольте нам, будь ласка, піти!

— Авжеж, — намісник вперше усміхнувся. — Ти наважився довіритися мені, тож я вчиню так само. Тільки ось що: ви поспішаєте, а йти збираєтеся пішки?

— Ми не маємо іншого виходу.

— І грошей теж не маєте. Ну що ж, я дам вам коней. Надвечір ви дістанетеся до Інґевелла, залишите коней у трактирі «Перша ніч».

— Дуже дякую, — мовив Тіурі.

— У трактирника, можливо, знайдуться для вас свіжі коні. На них ви дістанетеся трактиру в Місячних пагорбах. Що ж до мита, то я вже сказав, що чекаю вас у себе на зворотному шляху.

— Так, пане, — згодився Тіурі.

— Тоді вперед!

Юнаки вклонилися, але намісник потиснув їм обом руки і побажав щасливої дороги.

Коли вони вже проходили нижньою залою до виходу із замку, то якийсь чоловік, зіскочивши з лавки, що стояла біля стіни, підбіг до них.

— То ви тут! — гукнув він.

Це був той самий Долвен, якого Тіурі зустрічав у «Білому лебеді». Саме він і виявився данґрійським гінцем.

— Ну й ну, — дивувався він, — чимало ж клопоту ви нам завдали!

— Та ні, — сказав Паккі, — ми ж одразу покинули Данґрію.

— Що правда, то правда. Це Ірувен допоміг вам, чи не так? Завжди він встряє не у свої справи! Коли ма-гістер Дирвін прийшов за вами вранці, то Ірувен сказав йому, що ви, мабуть, уже пішли до ратуші. Вас там, звісно ж, не було. Коротше кажучи, мало не пів дня минуло, доки вони не второпали, що ви втекли. Ірувен про щось довго говорив з магістром Дирвіном, переконував його, що ви не могли залишитися, і на то була вагома причина. Ви поїдете зі мною назад до Данґрії?

— Ні, — відповів Тіурі, — ми йдемо своїм шляхом.

— Ти диви які! — здивувався Долвен. — Ну, шляхетному панству видніш. Насправді ж про вашу втечу вже всі забули. Бурмистер сам намагався втекти, ото було діло! Та його спіймали, і тепер він сидить під замком у своєму прекрасному будинку на площі.

— Ет! — зрадів Паккі. — Та краще було б зачинити його в підвалі будинку!

Долвен розсміявся.

— Як прикро, що нам знову доведеться попрощатися. Мені ще сьогодні вертатися. А ви, бува, не стрічали посланця до короля Унавена? Він, далебі, раніше встиг, бо виїхав з Данґрії вчора вранці. Та ви ж його знаєте — писар бурмистра. Усі вважали його лише збирачем олівців, конторською душею, а він виявився ще й чудовим вершником!

Хлопці із задоволенням поспілкувалися б із Дол-веном подовше, але вони знали, що їм треба рухатися далі. Вони попрощалися і вийшли на вулицю.

Шлагбаум на мосту вже зняли, і Вармін з двома кіньми напоготові чекав юнаків.

Тіурі звернувся до нього:

— Завдяки вам мені вдалося поговорити з намісником, щиро за це вдячний.

— Не треба дякувати, — відповів воїн, дивлячись на нього з цікавістю. — Бачу, у вас справді були причини поспішати.

Хлопці скочили на коней, при цьому у Паккі було таке обличчя, наче він усе життя тільки це й робив.

— У торбах, приторочених до сідла, знайдете дещо корисне, — повідомив Вармін. — Щасливої дороги!

Хлопці проїхали через браму замку, потім — через міст. Цок-цок-цок! — цокали копита по камінцях бруківки, і вода в річці виблискувала з обох боків.

— Можливо, Райдужна — все-таки гарне ім’я для цієї річки! — крикнув Паккі, повертаючись до Тіурі.

Починалася остання частина їхнього шляху.

Частина сьома. На захід від Райдужної річки

1. Ліс Інґевелла

Широка, добре облаштована дорога починалася від Райдужної річки. Обабіч лежали просторі лани, луки й сади. Друзі швидко їхали вперед. Паккі вже призвичаївся до коня і відчував себе доволі впевнено.

— Ще трохи — і станеш справжнім вершником, — підбадьорював його Тіурі.

— Ух, який же я витривалий, — похвалився Паккі, коли вони зупинилися перепочити. — Чого лишень не довелося пережити! Я гнав верхи, плив човном, мало не потонув, двічі сидів у в’язниці (хоча цього ліпше було б уникнути), познайомився з багатьма людьми. А скільки всього побачив! Місто, замок, широку річку. Для тебе все це, певна річ, звично.

— Не зовсім. Я й справді раніш уже бачив і місто, і замки, і широку річку, але вони відрізнялися від цих.

— Цікаво, що ми ще побачимо і що з нами ще трапиться, — Паккі дивився на захід. — Я бачу попереду ліс, це не ліс Інґевелла?

— Гадаю, саме він, — відповів Тіурі.