Адалін Черно - Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно

Глава 39

Я щосили випромінюю щастя. Кричати хочу від болю, але випромінюю усмішки й блимаю на перехожих блискучими очима. Мені б премію за подібне виписати. Граю я на відмінно. Вдаю, що все чудово. Так потрібно для Богдана. Я впевнена, він буде за мною стежити. І я маю весь час тримати обличчя. Розслабляюся тільки вдома. Закутуюсь у плед, надягаю його футболку, з якої ще не встиг вивітритися запах, на голе тіло. Реву, як дурепа, не знаючи, що робити. Пориваюся йому зателефонувати, але потім згадую погрози Ігоря.

Впевнена, він виконає кожну.

У безвиході минає певний час, і тільки потім я дозволяю собі комусь виговоритися. Пишу своїй подрузі, яка живе в США. Впевнена, Оля мене зрозуміє і вислухає, можливо, дасть раду. Я пишу їй посеред ночі, знаючи, що в неї вже день. Вона зможе відповісти.

Я б поділилася з Настею, але вона не зможе стримувати свої емоції, та й… якщо Ігор дізнається, що я їй розповіла… навіть думати не хочу, що станеться. Оля ж знаходиться далеко. В іншій країні. Й Ігорю до неї точно не дістатися.

«Хочу дещо розповісти тобі. Вислухаєш?»

Відповідь прилітає миттєво. Вона погоджується і пропонує поговорити відеозв’язком. Може, воно й на краще, думаю, коли на телефоні з’являється фотографія Олі, не доведеться довго вступну промову писати. Подруга все зрозуміє з мого заплаканого обличчя.

— Не зрозуміла, — відразу ж говорить вона. — Це що таке? Що за соплі?

Я вивалюю їй усе. Починаючи від початку наших із Богданом стосунків, і закінчуючи погрозами Ігоря. Оля ошелешено на мене дивиться, а потім каже:

— Я завжди тобі казала, що він мудак. Й ось воно, будь ласка. Даремно ти своєму нічого не сказала й зіграла цю бурду. Тепер він точно тобі не повірить.

— Оль, ти мене слухала? Ігор погрожував іншій дитині.

— Слухала. Немає такого, що б не можна було виправити, але потрібно братися на самому початку. Накоїла ти справ, подруго. Він хоч не чіпляється до тебе?

— Ні. Сказав, сама до нього прийду, — видаю приречено.

— Ага. Нехай обидві жмені тримає ширше. Навіть не смій, чуєш? І мені все розповідай.

Ми розмовляємо ще якийсь час, після чого Оля каже, що їй час, і вимикається. Але надсилає повідомлення:

«Не вір йому, Лєро. Він чудовисько. Зробить усе, щоб тебе зламати. Якщо Ігор наважився погрожувати дітьми, він ладен на все. Не погоджуйся більше ні на що. Краще — не відчиняй йому двері й завжди пиши мені».

У наступні місяці Оля стає для мене справжнім промінчиком світла. Вона вислуховує мене, коли мені погано, дає поради. Їй я можу написати про все, що в мене відбувається. Про те, що Ігор усе ж мене домагається, приходить додому, як до себе, чіпає, схиляє стати його. Останнього такого разу я ледь здихалася його й коли він приходив, більше не відчиняла.

«Олю, я боюся, що він мене зламає. Він сказав, що я пошкодую про свою відмову. Дуже пошкодую. Сказав, що я мушу стати його. Усе це через двері. Він ніби знав, що я стою і слухаю».

За два дні після цього повідомлення в салон приїжджає перевірка. Я боюся виходити з квартири. Побоююся, але доводиться, тому що моя помічниця без мене нічого не вирішить. Там безсумнівно зажадають власницю салону. Я чомусь не сумніваюся, що це все підлаштував Ігор.

Варто мені вийти з дому, як на телефон надходить від нього дзвінок, який я відразу записую.

— Ти не передумала? Одне твоє слово — й перевірка поїде.

— Я не буду з тобою спати.

— Це нерозумно, Лєрко. Дуже нерозумно. Я за тобою скучив, впевнений, ти за мною теж. Твій Богдан давно з іншою. Припини побиватися, давай забудемося в обіймах одне одного.

— А інакше?

— Я заберу твій бізнес.

— Я чекала, що ти це скажеш, Ігорю. Усі наші розмови записуються. Я зберігаю їх і якщо ти щось зробиш — оприлюдню.

Я вимикаюся першою. Я тремчу. Я миттю відправляю розмову Олі. Вона каже, що я все правильно зробила. Усе правильно.

Я їду в салон, розгрібаю перевірку, намагаюся відкараскатися хабарями, але в підсумку отримую величезні штрафи й попередження про те, що хабарів не беруть. Ну так, як же… Ігор напевно заплатив стільки, що мені й не снилося. Додому я повертаюся розбитою і втомленою. Добре, що там на мене ніхто не чекає. На те, що Ігор схаменеться, сподіватися не доводиться. Він завжди отримує те, що хоче. Мої погрози навряд чи на нього подіють, хоча Оля запевняє в іншому. А ще просить зателефонувати Богдану й розповісти йому про все.

«У тебе є компромат на Ігоря. Телефонуй йому, Лєро! Набирай, скажи, що сталося насправді».

Я лише хитаю головою й пишу, що він навіть слухавку не візьме, не кажучи вже про те, щоб слухати мої виправдання.

«Так повідомлення напиши. Ну що ти, як маленька. Він же не дурний».

Оля роздирає й без того свіжу рану. Скільки разів я хапалася за телефон, щоб йому зателефонувати? Не злічити. Кожного разу зупиняла себе, не знаючи, що говорити. Правду? І що чекати далі? Боятися за життя чоловіка й сина, у якому він душі не чує?

Я все ж думаю щодо того, щоб йому написати, а потім набираюся сміливості й дзвоню. Слухаю гудки, борючись із бажанням кинути слухавку. Мені відповідають не відразу, але слухавку все ж беруть. Дівчина. Вона ніжним мелодійним голосом говорить мені:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍