Тимур Іванович Литовченко - Пустоцвiт

Та чи тільки в цьому річ?!

А може, хтось холоднокровний і розважливий прирік нещасного підпоручика на таку жахливу помилку?..

Санкт-Петербург, 15 вересня 1764 року.

Смертний вирок Сенату колишньому підпоручикові Смоленського піхотного полку Василю Мировичу був винесений, государиня імператриця цілком справедливе рішення суду затвердила. Однак монархам властиво час від часу милувати навіть найгірших негідників! До того ж Мирович діяв настільки безладно, що Катерина Олексіївна дала всій цій справі жартівливу назву: «Шліссельбурзька безглузда»…

Як же можна не помилувати невдаху-бунтаря, замінивши смерть на пласі вічним сибірським засланням?! От нехай і котиться туди, де народився – у Тобольськ!

Втім, не все так просто… Тож замість того, щоб щодуху скакати до місця страти – у Петропавлівську фортецю, вістовий уже цілих півгодини стояв струнко в кабінеті імператриці й вислуховував її докладні наставляння, вимовлені монотонно, рівним крижаним голосом:

– Коли ж запитають тебе, де грамота з викладенням всемилостивійшого рішення Її Імператорської Величності щодо того, щоб дарувати життя мерзенному злочинцеві Василю Мировичу, тобі слід віддати цю грамоту особисто в руки розпорядникові страти. Грамоту потрібно подавати правою рукою, попередньо ступивши три кроки, причому неодмінно з лівої ноги. Тож перш ніж викладати свої вимоги щодо зупинки страти, перевір, за скільки приблизно кроків від розпорядника ти зупинився, щоб не зробити ні надто багато кроків, ні надто мало, а три, рівно три! І не забудь: обов'язково з лівої ноги…

– Ваша Імператорська Величність, дозвольте слово мовити! – зрештою не втерпів вістовий.

– Так… Слухаю тебе, – милостиво кивнула государиня.

– Ваша Імператорська Величність, якщо я затримаюся ще хоча б на хвилинку, то боюся не встигнути до місця страти!

– Хіба?..

Государиня помовчала якийсь час, немовби оцінюючи почуте, потім запитала:

– Отже, ти вважаєш за можливе зупинити страту Василя Мировича, як тобі заманеться, а не за всією формою?

– У жодному разі, Ваша Імператорська Величність! – злякався вістовий. – Однак я хочу встигнути до того, як…

– А я хочу, щоб ти виконав усе не просто так, а з дотриманням усіх пристойностей.

– Але Ваша Імператорська Величність!.. – зойкнув схвильований вістовий.

– Нічого, солдатику, нічого. Не хвилюйся, встигнеш. У крайньому разі, поквапишся, – посміхнулась імператриця і продовжувала наставляти гінця. Минуло ще не менш ніж півгодини, доки вона закінчила читати нотації та до того ж змусила вістового двічі повторити почуте, щоб перевірити його тямущість.

– Ну от, тепер усе добре, просто чудово, – вимовила нарешті Катерина Олексіївна, цілком задоволена почутим. – Що ж, солдатику, виконай свій обов'язок, поквапся їхати в Петропавлівську фортецю, я тебе більше не затримую.

Двічі повторювати наказ не довелося: вістовий хутко побіг до виходу. Загадково посміхнувшись, государиня подзвонила в золотий дзвіночок і наказала привести графа Розумовського, який уже третю годину очікував виклику в приймальні.

– Який я щасливий бачити вас, мила Като… – з порога почав граф, однак різко махнувши на нього складеним віялом, імператриця мовила досить суворо:

– Облиш компліменти відпускати, Кириле Григоровичу, давай-но сьогодні про справи поговоримо краще.

– Про які справи говорити бажаєте, государине-матінко? – по його тону відчувалося, що Розумовський нашорошився.

– Та хоч би про те, що зараз у Петропавлівській фортеці повинні стратити винуватця «шліссельбурзької безглузді».

Цього… як його?.. Ну от, забула! Чи не нагадаєш, люб'язний Кириле Григоровичу?

– Василя Мировича?

– Саме так – Мировича!

– Але Ваша Імператорська Величність, до чого згадувати про настільки прикре непорозуміння, якщо в ході слідства було беззаперечно доведено, що посилання цього самого Мировича на підбурювання до звільнення Іоанна Антоновича нібито з моєї сторони є суцільною вигадкою?!

Розумовський явно образився, хоча з поваги до государині всіляко стримував це почуття. Змірявши графа оцінюючим поглядом, Катерина Олексіївна зненацька перейшла у наступ:

– Ні, Кириле Григоровичу, помиляєшся ти, ще й як помиляєшся! Згадати про «шліссельбурзьку безглузда» тепер саме час, бо ж Василь Мирович цей самий – він же малорос, а ти в нас – гетьман малоросійський, якщо я тільки не помиляюся.

– Але государине!..

– Он які вірнопіддані виростають на благословенній землі малоросійській?! От, виходить, якою вдячністю ви відповідаєте державі, що прийняла вас у свої обійми?!

– Але матінко, наскільки мені відомо, цей самий Василь Мирович народився ніяк не в Гетьманщині, а в Сибіру! У Тобольську – так би мовити, на місці заслання його батька… То хіба ж він є моїм підданим?

– Наскільки я розумію, Кириле Григоровичу, заперечити тобі більше нема чого, – саркастично посміхнулася Катерина Олексіївна. І оскільки граф замовк, запитала: – А маєток де він мріяв виклопотати? Може, у рідному йому Тобольську?! Або все-таки в Переяславі – у малоросійській землі, де вкорінився його рід?..

Розумовський лише руками розвів.

– Мовчиш, не відповідаєш? І правильно робиш! Тому що знаєш: я повністю права, – мовила імператриця. – А якщо так, то визнай нарешті просту річ: скільки вас, малоросів, пряниками не годуй, ви однаково вовками в ліс дивитесь. Чи не так?!

Останні слова Катерина Олексіївна майже прокричала, точніше кажучи – провищала. Після цього в кабінеті зависла дзвінка тиша.

– І при цьому ви смієте ще чогось вимагати, якихось нових особливих прав для гетьмана й козацької старшини…

– Яких ще прав?! – сіпнувся Розумовський.

– А це ти в Генеральних зборів своїх запитай-но краще! Глухівських розумак усіляких на кшталт Безбородька, Скоропадського, Туманського або хто там ще у тебе сидить… Уяви, нещодавно надіслали категоричну вимогу: встановити монархію на чолі з тобою, Кириле Григоровичу! Та монархію до того ж спадкоємну, зваж на це…

– Ваша Імператорська Величність, але ви, сподіваюся, розумієте, що я тут, власне кажучи, ні до чого?

– А чи не за твоїм напучуванням це зроблено?! А хто, як не