Тимур Іванович Литовченко - Пустоцвiт

– А ну відкривайте, мерзотники!!! Ім'ям Її Імператорської Величності Катерини Олексіївни наказую – відкривайте негайно!!! Звільніть Іоанна Антоновича!!! Ім'ям Її Імператорської Величності!..

Інші офіцери кинулися до нього на допомогу, для впевненості озброївшись невеликою лавочкою, як імпровізованим тараном. Однак двері камери були зроблені на совість, тому виламати сходу їх не вдалося. Втім, «штурмовики» були сповнені ентузіазму й неодмінно зламали б двері…

Як раптом у самий розпал штурму зсередини камери пролунав голос вартового:

– Добре, добре, панове офіцере, зараз відкрию, як хочете.

– Відчиняй негайно, мерзотнику!!! – якомога суворіше гаркнув Мирович.

– Ви тільки відійдіть подалі…

– Відчиняй, а ми відійдемо!

Брязнув засув. Розпалені офіцери юрбою кинулися до середини… і остовпіли: на ліжку, що стояло біля віддаленої стіни камери, лежав пристойно вдягнений парубок, що чомусь ніяк не відреагував на вторгнення. Один зі стражників витягнувся струнко біля його узголів'я, інший піднімався з підлоги, відкинутий офіцерами.

– Ваша Імператорська Величність Іоанне Антоновичу!.. – почав Мирович, однак вартовий, що стояв струнко, відрапортував:

– Насмілюся доповісти, що Його Імператорська Величність Іоанн Антонович тільки-но віддав Богові душу.

– Що-о-о?!

Лише зараз геть спантеличений підпоручик помітив, що обличчя лежачого парубка має дивний сизуватий відтінок, а сам він неприродно витягнувся на ліжку.

– Як накажеш тебе розуміти, кобиляча голова?! – напустився Мирович на вартового.

– А так і розумійте, що ми виконали дану нам настанову: якщо будь-хто вимагатиме звільнення довіреного нашому піклуванню високошляхетного в'язня навіть ім'ям государині імператриці Катерини Олексіївни – негайно в'язня задушити або позбавити життя іншим підручним способом. А ви хіба не знали про такий наказ, ваше благородіє?

– Не знав, звідки ж… – прошепотів безкровними губами вкрай розгублений підпоручик.

– Ну, ні – то й ні, а настанову ми виконали до кінця, – кинув з прихованим єхидством стражник, що стояв у дверей. – Тож, ваше благородіє, справу зроблено – можете одержати доступ до Іоанна Антоновича, як ви того й бажали.

– Ми не перешкоджаємо, будь ласка, – підтакнув вартовий у головах.

Мимовільне заціпеніння нарешті покинуло інших офіцерів, а найменші сліди сп'яніння моментально вивітрилися з їхніх голів.

– Пане підпоручику Мирович, ви заарештовані як безпосередній винуватець загибелі особи царських кровей, – мовив один з них, підступивши до організатора невдалого звільнення спадкоємця Брауншвейзької династії. – Будь ласка, йдіть за нами.

Під доглядом колишніх товаришів по службі й по неодноразових пиятиках Василя Мировича відвели у вільну камеру Шліссельбурзької фортеці. Послали за старшими офіцерами, заразом відправили двох гінців з терміновими депешами: у Санкт-Петербург, у Таємну розшукових справ експедицію й у Петергоф, до Її Імператорської Величності Катерини Олексіївни.

Почалося розслідування. Приголомшений настільки бездарним провалом, здавалося б, вірної справи, підпоручик навіть не намагався відкараскатись – хоча, якщо подумати, безглузду подію можна було видати за просте непорозуміння. Однак Василь вважав усілякі виверти справою безчесною. До того ж якби він не розповів усю правду, тінь співучасті в заколоті могла б впасти на колишніх товаришів по службі. У підсумку, він чесно розповів про свої образи за перебування Мировичів у немилості й підтвердив, що затіяв справжній державний заколот з метою повернення на російський престол Іоанна VI Антоновича, що згодом облагодіяв би визволителя, повернувши йому Переяславський маєток.

Не змовчав підпоручик і про таємну зустріч із гетьманом Розумовським, що викликало у слідчого справжнє здивування. Щоб не везти заарештованого на очну ставку до Санкт-Петербурга, довелося викликати Кирила Григоровича в Шліссельбурґ. Однак усе виявилося марним. На першому (й останньому!) допиті граф лише плечима роздратовано знизав і мовив твердо:

– Та я його вперше бачу!

– Он як?! А ви що скажете, підпоручику?

Отут і з'ясувалася предивна обставина: адже заарештований ніколи не бачив обличчя людини, з якою говорив у занюханій пивниці на Христофоровському острові! Більше того, навіть голосу впізнати не міг, оскільки співрозмовник під час зустрічі притискав до рота носовичка, та й у закладі було доволі галасливо…

– Отже, пане підпоручику, виходить, що хтось невідомий, не відкриваючи свого обличчя, при зустрічі з вами назвався графом Розумовським і навіть не надав ніякого доказу, що він насправді є таким?!

– Отже, так… – промимрив розгублений Мирович.

– Ну, а хоч колись ви зустрічалися в іншій обстановці?

– Ні, – мотнув головою підпоручик.

– Ну от, я ж кажу, що вперше бачу цього парубка, а ви мені не повірили! – сплеснув руками граф. – Це, знаєте, про кожного сказати можна: я зустрічався з ним у шинку на Христофоровському острові. А з ким зустрічався?! Виходить, взагалі бозна з ким… Та й взагалі, чи зустрічався?

– Та-а-ак, цікаво, цікаво… – почухав тім'я слідчий. – То може, Кирило Григорович має рацію, і ви, підпоручику, всю цю зустріч узагалі вигадали?! Що скажете на це?..

Василь Мирович убито мовчав.

Зрозуміло, можна було хоч зараз відправитися на Христофоровський острів, щоб допитати за всією формою власника пивниці й його завсідників. Можна було продемонструвати арештованому або його товаришам по поїздці до столиці всю прислугу Кирила Григоровича, щоб хтось упізнав лакея, що у той лиховісний день повів Мировича від гуляк.

Та слідчому вже було зрозуміло, що все почуте від заарештованого – не більш ніж вигадка. І ні до чого намагатися довідатись про те, чого й не було ніколи…

Тому гетьман Розумовський благополучно повернувся до Санкт-Петербурга, знизуючи плечима, а Василь Мирович день за днем вислуховував єдине наполегливе запитання:

– Ну що, підпоручику, будеш нарешті говорити чи ні?..

Хоча справедливості заради варто зазначити, що взявши винятково на себе всю провину за дурне непорозуміння, що спричинило трагічну загибель спадкоємця Брауншвейзької династії, Мирович тримався далі непохитно й з усім можливим достоїнством.

Про що слідчий і доповів у Таємну розшукових справ експедицію…

Отак провалився, здавалось би, блискучий план Василя Мировича щодо звільнення зі Шліссельбурга спадкоємця Брауншвейзької династії.

Зрозуміло, у провалі був винен, насамперед,