Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Петра-Якова Марамульку, котрий, на додачу до всіх родових ознак обох фамілій, мав лускатого хвоста завдовжки півтора ліктя. Цього Хвостатого Петра непосидючий Бастій довіз до самого Лондона і заробив на його потворності шалені гроші, адже у тій столиці вже триста років не бачили подібних збочень людської подоби. Костоголового сина Хвостатого від зизоокої альбіноски Емільки ти бачив на власні очі. Це батько Ніктамени — Юрась Марамулька на прізвисько Кінський Каштан, відомий серед пройдисвітів Речі Посполитої лялькар і танцюрист. Як тепер розумієш, Витискуваче, за ознакою вроди маємо тут суцільне додавання «нічого» до «ніщо», а наслідок всього цього потопу потворності, Ніктамену, ти бачив на власні очі.

— Але ж та чортиця, котру ти називаєш Карною (хоча цього імені не подибаємо у Писанні та святому переданні), могла надати їй вроди волею Пекла.

— Карна почала робити з Нікти своє Актуальне втілення зовсім недавно. Це почалося, мабуть, того чорного дня, коли здох пудель старійшини Фуця. Один з матнійських астрологів попереджав про цей день, як про час згіршуючого поєднання Сатурна й Антареса у шостому Небесному Домі. До того часу Нікта була просто неймовірно вродливою розбещеною дівкою, котру її мати-повія чи не з пелюшок навчала усілякої гидоти. Вона незле танцювала танець спокусниці Саломеї і при цьому атракційно роздягалася наголяса. А ще краще вона вміла доводити заможних чоловіків до любовного шаленства і витрушувати з них гроші для батька і всієї кумпанії. Скажу тобі, що Актуальне втілення не зачіпає свідомості Нікти, хоча вона вже мала б відчути у собі життя злобної й некерованої Сили. Але, якщо вона народить дочку в Опорній Реальності, тоді вже те поріддя стане Повноважним втіленням Карни і Благим Силам Матні буде непереливки…

— А що тоді стане із самою Ніктою?

— Помре при пологах.

— Може, вона вже вагітна?

— Ні… Ще ні.

Анемподест замислився. Приклад Ніктового родоводу його не переконав, адже він добре пам’ятав нічну бесіду Каштана і Голомозого і слова старого вурдалака про «неминучі помилки у називанні». Але, будучи людиною швидше сумирної вдачі і пам’ятаючи про благословення апостола Павла довготерплячим, він вирішив запитати про Парадокс Напередвизначеності когось освіченішого, хоча б того ж таємничого Глобуса, до якого вони, якщо вірити Сапфірі, неспинно прямували.

Тим часом Райдужна Гора наблизилася і нависала тепер над ними ребрастими надимами підземної плоті. З кам’яниці біля її підніжжя вийшли люди, одягнені у кольчуги і кіраси. Попереду йшов карлик, кремезний, мов лісовик-щезник, кривобокий, потворний. Його кутаста голова, вкрита сивим пуховинням, кумедно хилилася навсібіч, неначе непосильний для хирлявої шиї вантаж. У руці він тримав шаблю. За карликом чвалали лев’ячі жуки, розміром як собаки, їхні щелепи загрозливо рухалися.

— Дуже корисні істоти, — прокоментувала появу жуків Сапфіра. — Коли три роки тому Райдужну Гору атакував мартихор[121], вони ледь не розірвали його на клапті. Потвора втікала так швидко, що її очиська не встигали бігти за нею.

Анемподест посміхнувся. Останні слова Сапфіри вказували на її питомо театральні надмірність та несмак. Одночасно прочанин мусив визнати, що жуки направду виглядали грізними бійцями. Від них віяло лютістю живих механізмів. Але більш небезпечніша сила відчувалась у химерному похитуванні карлика.

Підходячи до Марципанової Акробатки, карлик відсалютував шаблею і прокричав крячачим голосом:

— Кажіть гасло, прибульці! Хто ви?

Сапфіра зробила крок назустріч покручеві, обернула ліву руку долонею в його бік і відповіла:

— Я дочка удови!

— Дочка удови! — урочисто промовив до Марципанової Акробатки головатий. — Пророк Фесвітянин закрив небо і джере небес. Посуха дзвенить і хрумтить у дітородних частинах мого народу, як дзвеніла у землях Аккама. Які Загублені Слова принесла ти від узбережжя?

— Будеш пити з потоку Хореф, гноме Анаґо, отримувати їжу від темних птахів надвечір'я!

Після цих слів, у яких Анемподестові почулося щось знайоме, Анаґа немов упізнав дівчину. Він наблизився до Сапфіри, довірливо взяв її за руку короткими пальцями і привітно посміхнувся їй.

— Радий бачити тебе неушкодженою, — сказав він. — Не відаю наразі, кого ти ведеш із собою, але ви прибули вчасно.

— Ми йдемо до Картагени.

— Не тепер, — заперечив Анаґа. — Волею тих, хто шість століть тому поставив мій народ захищати кордон навколо Райдужної Гори, я наказую тобі і твоєму супутникові залишитися тут для битви. Ми маємо тільки вісімдесят воїнів і тридцять жуків проти армії гоблінів, мантикор і двох велетенських садхузаґів.

— Підкріплення прийдуть вчасно.

Анаґа спохмурнів.

— Досі не було нікого, — заперечив він. Голова гнома хитнулася у петлеподібному вказівному русі. — Від самої Долини шляхи порожні. Ми не дочекалися ні Рушення мартоплясів, ні загону Німої Розвідниці.

— Це погані новини, — погодилася Сапфіра.

— Ще гірші новини чекають тебе на Карнавалі.

— Які?

— Я мушу мовчати. Справи тих, хто пив з потоку Хореф, вищі за моє розуміння.

— Тим швидше ми маємо йти до Глобуса.

— Ви залишитесь тут.

Марципанова Акробатка на мить замислилась, забганковіння прокотилося її обличчям. Вона поворушила губами, ніби рахуючи невідомі числа, а потім спитала в Анаґи:

— А якщо ми поклянемося на Вбивчому Написі, що за добу повернемося на чолі підмоги, ти даш нам прохід?

— З Написом не варто жартувати. Ви не встигнете і переселитесь у якусь ганебну явність.

— Я приведу сюди Німу Розвідницю та її дівчат. Кращі від них вояки є тільки в Південному квадранті. Рушення вам все одно не допоможе. Воно розбіжиться, тільки-но побачить живого садхузаґа.

Тепер замислився гном. Він закинув голову і носом втягнув повітря.

— Можеш не принюхуватися. Садхузаґи за десять ліг відси. Я бачила їх зранку. Вони величезні і йдуть