Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Він розправив рамена, напружив живіт і пришвидшив ходу. До Гори лишалося чверть версти. Принизливі спогади нарешті перестали мучити прочанина. Позаяк не просто блудлива дівка танцювала перед ним у лісі, але архидемониця і дружина-донька (себто подвійна родичка) чи не самого Батька Оман. «Як я відразу не зрозумів, — дивувався власній простоті учень авви Макарія, — адже така врода простій смертній заповідана!

Ще б трохи — і гірські води Опадла почули б звитяжну бурсацьку пісню. Прочанин навіть придумав новий куплет для застільної співанки. Щось на кшталт:

— Не треба так бундючитися, — зруйнувала настрій Акробатка, яка тепер ледве встигала за розгорнутим у героя Анемподестом. — Адже ти, Витискуваче, як не крути, ніколи не зможеш встояти перед жіночими принадами Актуального Втілення. Воно напускає amentia[116] на кожного, чоловік він чи жінка. Ти ж міг її вбити. Але навіть не подумав про таку можливість…

— В носі я мав усі спокуси та амантії. Просто квапився…

— Ая’, квапився він! Навіть якби ти, солоденький, мав циганський місяць часу, то не зміг би вбити Актуальне Втілення. Таке ще нікому не вдавалося.

Прочанинові стало прикро від істинності сих слів, і він напустився на свого Верґілія:

— Звідки ти все про всіх знаєш, перевертухо? Хто ти така в цьому світі і чим заробляєш собі на денне прожиття?

— Хочеш знати? — ніби чекала такого розмовного азимуту Сапфіра. — То знай, Витискуваче: я важлива фігурантка у п’єсі, котра безперервно триває в Катарактному Театрі Опадла вже ось триста двадцять чотири роки. — Марципанова Акробатка вимовила це з урочистим притиском, ніби повідомляла титул тутешньої аристократки. — Я, аби ти знав, з’являлась на сцені Театру у шістсот двадцятьох актах із семи тисяч п’ятсот сорока одного, що встигли відбутися до сьогодні. Я граю царицю Савську у славетній виставі «Мнемозавр»!

— А знаю, знаю! — вхопився за назву Анемподест. — Це вистава якогось блазня Бубона, у якій ідеться про несусвітні дурниці, на штиб тієї, що при складанні «нічого» з «нічим» рано чи пізно виникає «щось». Перший-ліпший бурсак…

Тут він побачив кинджал Сапфіри, спрямований йому в обличчя.

— Не треба блюзнірити! — попередила дівчина. — Не говори про те, чого не розумієш!

— Малá, я студіював філософію у Діцеля і Саковича…

— А все йдно, пацю, ніц не петра’ у ній, — промовила вона нахабно-хриплуватим голосом ринкової торговки, не відводячи леза від очей прочанина. — Ти щойно намагався спаплюжити одну з найпотаємніших умов Напередвизначеності, відому лише посвяченим у містерії Театру. Якби не був ти Витискувачем і ворогом нашого ворога, то був би вже переселеним у найпаскуднішу з реальностей, у витвір схибнутого на тортурах Деміурга і довіку б розважав козлогласієм охоронців тамтешніх буцегарень. Не грайся з вогнем, солоденький!

Вона вимовила останнє слово з таким зміїним пришіптуванням, що учень авви Макарія раптом відчув чималий тиск у сечовому міхурі.

— Вибачте моє воістину непростиме невігластво, пані Савська. Я ж тут уперше…

Сапфіра опустила ножа.

— …Але, — вів далі Анемподест, — навіть наражаючись на загрозу побачити пекло, гірше від цього, я ризикнув би просити милосердну пані пояснити мені, непросвітленому учневі безпросвітних невдах, як це з «нічого» може раптом зробитися «щось» і чому ця сумнівна гіпотеза вважається кимось sanctio foederis[117]1 Зумовленості, чи то Напередвизначеності?

— Прогібіція[118] вищих від мене Сил не дозволяє, принаймні зараз, зануритися у глибинні передумови означеного Парадокca, — відповіла Сапфіра, дивуючи прочанина миттєвим зникненням злості та аспідних звуків у промовлянні. — Адже нирець пірнає за перлиною лише тоді, коли впевнений щодо повернення. З глибин недозволеного немає вороття. Але спробую пояснити тобі можливість появи «чогось» з «нічого» пекучим прикладом. Родовід твоєї, скажімо так, не зовсім доброї знайомої на ім’я Нікта почався від несамовито потворного Онуфрія Какапука, краківського блазня, чиє обличчя, подібне на зібганий шмат зганьбленого анальними випорскуваннями паперу, наводило жах і змушувало найнегарніших людей дякувати Богові, що вони були все ж таки не подібні на це страховисько. Від ринкової посмітюхи Тарасини Саплястої згаданий Какапук втнув не менш відразливу доньку Пупіну, котра незбагненним чином завагітніла від доктора Анакентія Хрумбакія, сповідника пневматичної теорії Піфагора, людини з водявим черепом і покрученими кістками. Вони породили першого з фамілії Марамульок — Ісидора Три Вози, який додав до ознак предків ще й вагу у три антали[119], що не завадило йому мати цілий гарем з двогрошових повій. Спадкоємцем він називав виблядка від найпотворнішої з тих курв — Касі Бородавки — і дав йому ім’я Жиґимонта Павлуса Марамульки, а вже цей триокий покруч породив циклопа Ахеріуса Великого Сонька, охрещеного у каплиці Святого Яна Непомуцького відповідно Яном Ільдефонсієм. Цей дистрофічний, вкритий волохатими плямами клоун породив двох синів, відразливішим з яких був Жиґимонт Павлус Другий, відомий як Людина-бегемот з вертепу Хрісіптоса Бастія. Пересувався він виключно у каліцькому візку, бо ліва нога його була коротша за праву на цілий лікоть, а прутень того Жиґимонта мав пріапічні[120] розміри і важив тринадцять фунтів. Бегемот у свою чергу породив Франека, котрий вмів говорити дупою, бо мав там язика і зуби, а образом нагадував писок велетенського щура. Франек зійшовся з горбатою пияцюрою Ядвіґою Фірлейчиковою, останньою почварою з роду Фірлейчиків, спадкових блазнів князів Любомирських, і вони спільними зусиллями породили такого собі