Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

дуже повільно. Раніше, ніж завтра опівдні, вони тут не з'являться», — заспокоїла головатого воєначальника дівчина. І додала, потиснувши Аназі мозолясту долоню: — А гоблінів відіб'ють жуки. Вони це вміють.

— Ви поклянетеся, — вирішив гном.

Вони рушили за Анаґою у напрямі Гори. Жуки торохтіли ззаду, ніби конвой.

За хвилину прочанин побачив дугастий отвір у скелях. Темряву за аркою освітлювали смолоскипи. Загін проминув розбірний міст над стрімким проваллям і заглибився у надра Райдужної Гори. Широкий прохід забирав праворуч, але вони завернули до вужчого відгалуження й опинилися на сходах. Тут теж горіли смолоскипи і двійко сторожових жуків кинулося їм назустріч. Анаґа коротко свиснув, і червоні охоронці відступили до бічної ніші.

Сходи вивели їх до круглої склепінчастої зали. Верхня частина печерної споруди губилася у мороці, середня виблискувала полірованим гранітом. До висоти людського зросту стіни зали прикрашала мозаїка. Зображені там тварини і люди билися між собою, текла викладена червоною смальтою кров. Посередині зали, на шестикутній платформі, стояв сніжно-білий мармуровий моноліт заввишки півтора людського зросту. Його вкривали написи.

Анемподест наблизився до каменя. Ніколи за своє життя він не бачив такої строкатості письмен, знаків і символів. Здавалося, сотні народів з десятка світів зібралися колись у цій залі, щоби залишити свої автографи на м’якому мармурі. Видовбані знаки були забиті чорною пастою і легко розпізнавалися у непевному миготінні смолоскипів.

— Шукайте накреслення ваших народів, — наказав гном.

Сапфіра обійшла моноліт і вказала на латинський напис:

NEC CRESCIT, NEC POST MORTEM DURAVE VIDETUR[122]

— Доторкнися до Напису, — звернулася до прочанина Марципанова Акробатка.

Анемподест поклав долоню на літери. Так само зробила й дівчина.

Прочанин відчув на кінчиках пальців дивне пощипування, ніби вони були змащені офортною рідиною. Він озирнувся навколо. На зосереджених обличчях тубільців застиг смертельний переляк перед святинею. «Це просто сон», — заспокоїв себе прочанин і почав пошепки проказувати молитву.

— Кляніться! — звелів Анаґа.

Сапфіра промовила:

— Я, дочка удови і фігурантка Катарактного Театру Сапфіра Прокуреста, клянуся на Вбивчому Написі повернутися сюди не пізніше як за добу і привести з собою загін воїтельок на чолі з провідницею, ім’я котрої мені невідоме, а псевдо — Німа Розвідниця. Нехай за порушення цієї присяги мене знищать Сили, що перебувають тут від часів сотворіння Сущого. Я сказала.

Прочанин відчув, як серце його закалатало, і повільно, підбираючи слова, проговорив:

— Я, прочанин до Святого Божого граду Єрусалима, на ім’я Анемподест, а в миру Андрій, син Костянтина і Параскеви Кульчицьких, клянуся на цьому Написі, що повернуся сюди за добу разом із Сапфірою і воїтельками. Так мною сказано.

— Засвідчено, — хором сказали присутні тубільці, а жуки заторохтіли.

— Шлях відкрито, — через хвилину мовчання виголосив Анаґа. Процесія повернула на сходи і вийшла у широкий прохід.

Головатий гном вклонився Сапфірі й розтанув у темряві разом із своїм почтом.

— А ми встигнемо? — запитав Анемподест.

— Мовчи! — Акробатка затулила йому рота долонею. — У клятві, даній Вбивчому Написові, не можна сумніватися. Шкідливо для здоров’я.

— Знову Зумовленість?

— Так.

— А що тепер?

— Звільни міхур, он там, за тим стовпом, і рушаймо далі.

Анемподест скористався порадою. Він зайшов за стовп і… прокинувся.

8

У ту мить, коли свідомість прочанина поверталась з Опадла до Матні, отаман Приблуда спорожнив великий келих мозельського і приклав до рота мереживну хустинку з вензелем Гелени Гонської.

— Як Вам подобається desert[123]? — спитав він Гелену. — Я навмисно наказав залити марципани вересовим медом і додати туди суничного сиропу. Це найкраще завершення вечері з оленячим м'ясом, якщо немає petit-beurre[124]. Здається, кухар якщо й не досяг симфонії, то принаймні perelegantes[125] смакова композиція йому вдалася.

— Де це ви, цікаво, знайшли у цих краях справжнього кухаря? — запитала білява Гелена, вишкрябуючи ложечкою келих.

— У маєтку Цбитовського, моя чарівна панно, незадовго до нашої з вами доленосної зустрічі, — відповів отаман і застібнув манжети, рясно розшиті золотим листям і шнурами. Великий солітер[126] на мізинковому персні Приблуди випустив у бік білявки гострий промінчик. — Покійний Юзеф таки любив попоїсти.

— Такий був товстун, — устряг у розмову осавул Мандавошка, який виконував за вечерею ролю офіціанта, — що двічі рвалася мотузка, коли Лушпак і Бздунько його вішали.

Гелена закашлялася, а Приблуда грізно подивився на осавула. Той знітився і щез за парчевою завісою, якою прикрасили сільську хату заради начального Хирлицького партизана.

Після гнітючої павзи Гелена наважилася запитати:

— Мій любий Базилю, ви навчилися так розбиратися у стравах під час ваших подорожей Европою?

— Азією також… Але не треба думати, заради Бога, що ви маєте справу з якимось новітнім Macellin'ом[127]. Серед вовків жити…

— Як я вас розумію, Базилю, — сумно погодилася з отаманом білявка і погладила його шерехату долоню. — Жахітні часи невблаганно перетворюють нас на заручників навколишньої жорстокості… Але я чула, що скоро буде досягнуто миру. Це правда?

— На жаль, не можу підтвердити Ваших пацифістичних сподівань, найчарівніша панно, — скрушно похитав красивою головою отаман. — Війна буде тривати до