Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

пристосуватись, як трясти. А пацюк там, ну як живий, чесно. Реагує якось по-своєму. А місто велике, там різні закапелки, і ніщо не повторюється.

— Квест?

— Слів таких не знаю, — суворо сказав батько. — Дурість це все й розважалки… Зараз дограю третє коло, і будемо вечеряти.

Він забрав у Арсена телефон, нетерпляче, навіть грубувато. В останню мить Арсен устиг розгледіти в кутку екрана ледь помітний логотип: «Нові іграшки».

Арсен повернувся в передпокій й привалився спиною до стіни. Ридань не було чутно. Він обережно зазирнув на кухню: ще ранкові чашки громадилися, звісивши ниточки з барвистими ярличками. На неприбраному столі валявся вимкнений ноутбук. У ванній шуміла вода.

— Мамо? — він притулив вухо до дверей. — Мамо?!

Відповіді не було.

Арсена обсипало крижаними голками з голови до куприка.

— Мамо!

«Ключ ON».

Під його долонею чарівним чином повернувся замок. Арсен штовхнув двері. Мама сиділа на краю ванни, дивлячись, як біжить у раковину вода. Жива. Страшна. З патьоками туші на лиці.

— Матусю! — в Арсена від жалю зсудомило горло.

— Іди геть, — сказала вона, відвертаючись. — Дай мені спокій.

* * *

— У мене батько підсів на цей, як його… «Пацючник».

— Чудова річ.

— Він зроду ні в що не грав. Навіть у «Тетріс».

— Давно пора починати. Як тобі?

— Ну…

— Я теж так вважаю. Феноменальна штука. Зараз піде ціла лінійка дуже простих, дуже оригінальних ігор — для офісних працівників, для водіїв, для домогосподарок, для слюсарів, для медиків, для сезонних робітників…

— Сезонні робітники не граються.

— Не гралися, — вкрадливо сказав Максим. — А водієві в пробці, коли нічим зайнятися… Далекобійнику на привалі чи на заправці…

— Максиме, — сказав Арсен. — Я наказав мамі покинути блоґи.

Максим секунду помовчав:

— Сміливо. Але я тебе розумію.

— Вона покинула, — Арсен закашлявся, — і…

— Що?

— Скажи, ти їм туди щось підмішуєш? Наркотик якийсь?

— Куди?

— У блоґи, — вичавив Арсен. — У всі ці щоденники, щоденнички, сторінки…

— Ти засмутився?

Максим сів поруч. Лице його, здебільшого нахабно-впевнене, тепер раптом набрало виразу крайньої серйозності.

— Як тобі сказати, — пробурмотів Арсен. — Якщо чесно, то для мене це жах. Мені здається, що вона божевільна або наркоманка. Я ще її таку не бачив.

— Ану проаналізуймо, — м’яко сказав Максим. — По-перше, я не аптекар-отруйник, щоб «підмішувати» щось у мережі. По-друге, залежність виникає від горілки. Від пива. Від героїну. Від слави. Від регулярних занять спортом. Від карт і рулетки. Ти ж мене у цьому всьому не можеш винити, ні?

— Ні.

— Від сильних емоцій теж виникає залежність. Для твоєї мами покинути блоґ — усе одно що покинути рідний дім, усіх друзів і назавжди виїхати кудись далеко. В пустелю. У примітивних народів яка найстрашніша кара? Смерть? Ні, вигнання.

— Максиме, — сказав Арсен, відчуваючи, як мертвіють щоки. — Але ж її рідний дім — це ми… Я… Тато… Ми нікуди її не проганяємо, навпаки — вона віддаляється від нас…

Максим промовчав — виразно, тривало й красномовно. Арсен притис долоні до лиця й сильно потер.

— То що, я… дурницю впоров, так? Вчинив злочин?

— Теоретично вона може відвикнути від цих щоденних… ін’єкцій. Але це тривалий процес. Тим більше, що рішення кинути прийшло не зсередини, а ззовні — від тебе. Не виключено, що вона шукатиме заміну — почне пити. Почне шукати сильних емоцій на стороні…

— Максиме… — Арсен зіщулився в кріслі.

— Заспокойся, — Максим поклав йому руку на плече. — Я тебе наодинці з проблемою не покину. Можеш дати їй відбій, прямо зараз, по телефону. Тільки м’яко, Арсене, не наказуючи, а рекомендуючи! Або спробуй підсунути замінник…

— Що?

— Іграшку, — Максим посміхнувся. — Іграшка здоровіша, ніж блоґи. Проте залежність залишиться, позбуватися її — довга справа.

— А журнал цей… технічно… можна відновити?

— Найчастіше, так, за якийсь час.

— Тоді хай краще відновить журнал.

— Як хочеш. Ще раз кажу: вказівки давай дуже м’яко. Такі штурхани — щоразу великий стрес. Дзвони.

Арсен набрав номер маминого мобільника. Вона довго не відповідала на виклик. Бери, бурмотів Арсен про себе. Ну, будь ласка…

— Алло, — відгукнувся безбарвний мамин голос.

— Матусю, — сказав він квапливо. — Мабуть, тобі варт повернутися… відновити журнал… я думаю, що ти могла б… це було б чудово…

Він говорив і говорив, а телефон мовчав. І коли він утратив надію, мама запитала дитячим розгубленим голосом:

— Ти справді так вважаєш?

— Так, так!

— Як же я раніше не додумалася…

У її голосі було таке хвилювання, таке вражене щастя, наче мама довідалась про закінчення великої війни.

* * *

Арсен довго сидів, крутячи в руках телефон. Максим щось робив на ноутбуці, на моніторах крокували люди, сиділи й працювали люди, чекали переходу перед пожвавленою вулицею, знімали гроші з карток…

— Це ненормально, — сказав нарешті Арсен.

— Домовмося про поняття норми, — одразу відгукнувся Максим.

— Людина не може так переживати через… віртуальні речі.

Максим розвернувся в кріслі. Закинув ногу на ногу. Усміхнувся широко й щиро:

— Може. Тільки через них вона й може переживати.

Він помовчав, даючи Арсенові змогу осмислити.

— Пам’ятаєш, ми з тобою говорили про собак? Про цифрових щенят, які сидять у темряві й чекають, поки прийде хазяїн? Я тебе запитав: усі ті люди, що платять реальні гроші за віртуальних собак, вони божевільні? Бо за ці ж самі гроші вони могли б купити щось справжнє. А ти запитав: наприклад, що? Любов? Дружбу?